Не кохай мене - Ольга Джокер

***
Читання не йде. Взагалі!

За дві години я подужала лише кілька сторінок. Про що сюжет, як звали головних героїв і яким був основний посил книги – все це я забула. Можливо, тому, що залишилася без вечері, адже коли я не поїм, то стаю дуже розсіяною і роздратованою.

О дванадцятій годині мій шлунок наполегливо бурчить і, хоча я роблю максимум зусиль, щоб ігнорувати голод, є речі, які мені непідвладні.

Відклавши книгу, я встаю з ліжка. Один бутерброд. Один-єдиний і все.

Безшумно відчинивши двері, виходжу в коридор і ледве не підстрибую від несподівано гучних голосів, що долинають з кабінету вітчима. Звичайно ж, «кабінет» звучить занадто пафосно як для місця, де просто дрихнуть на дивані в пообідній час, але в цьому будинку крихітну кутову комірчину називають саме так.

На власне розчарування, на кухні я опиняюся не одна. Тут мати, Галя та бабуся. Вони сидять за столом і неквапливо попивають чай.

- Розповідай! - Вимагає Галя, дивлячись на мене.

- Ти про що?

Зміряю її незадоволеним поглядом і підходжу до холодильника.

- Ой, не роби вигляд, що не підслуховувала, про що розмовляє Ярослав із батьком.

- Не маю такої звички. Мені все одно.

Зведена сестра пирхає і робить ковток чаю. Я тим часом дістаю ковбасу та сир та приступаю до приготування бутерброду. У роті накопичується слина. Бачу глузування в очах Галі. І німий докір.  

Не могла як усі нормальні люди повечеряти?

Ні, не могла.

- Ганно Сергіївно, а розкажіть мені щось про цього вашого Жарова, — просить Галя у матері, відкинувшись на спинку стільця.- Хто такий? Чим займається?

- Він найкращий друг мого Влада. Хороший хлопець. Поки хлопчаки навчалися в одному класі, то Яр у нас удома цілодобово зависав. Так, Сонь? Пам'ятаєш?

- Угу.

Я сідаю за стіл і приступаю до трапези, намагаючись вгамувати чортів голод.

- Потім Влад до військового училища вступив, а Ярослав до юридичного вишу. Трохи менше спілкуватися стали, але все одно міцно дружили.

- Він одружений?

- Сонь, - звертається до мене мама. — Ярослав наче не одружився ще, так?

- А звідки мені знати? – байдуже знизую плечима.

Бабуся тихо посміюється. Ледве чути, так що тільки я помічаю. Напевно, вона єдина, хто завжди бачив, як я була закохана в Жарова. Коли мені було вісім, я клялася бабусі, що підросту та вийду за нього заміж. Чомусь чітко була впевнена у цьому. Мала, нерозумна дурепа. Але це ж можна зрозуміти, правда? Закохатися у найкращого друга брата? Напевно, багато хто через це проходив.

- Я теж не знаю, Галю, — відповідає мама. - Але обручки на безіменному пальці я не помітила.

- Я теж, - хіхікає сестра.

Ми з Галею однолітки, але чомусь одразу ж не порозумілися. З першого дня. Вона справедливо вважає себе господинею в цьому будинку, а ми з мамою та бабусею так… приживалки. Впевнена, що Галя думає, ніби ми ненадовго затримаємося в цьому будинку. Я б теж хотіла так рахувати, але мати витратила майже всі наші заощадження з продажу квартири у місті. Вклалася на повну. Закупила багато худоби, придбала вантажний автомобіль. Якщо й повертатися до міста, то в нікуди.

Я здригаюся, коли чую грізний голос вітчима. Присутні на кухні здивовано переглядаються. Взагалі Роман такий і є. Запальний, гучний та скандальний. Його все село побоюється за круту вдачу і непередбачуваність. Я вже звикла, але дивує інше. Що такого міг би сказати йому Ярослав?

Доївши бутерброд, я мою руки і, побажавши присутнім доброї ночі, прямую до себе в кімнату.

Намагаюся максимально швидко пройти повз кабінет вітчима. Намагаюся заткнути вуха, щоби не чути ні слова. Але коли з вуст Романа Геннадійовича вилітає моє ім'я, я завмираю на місці і не можу зробити жодного кроку.

Розмова йде про мене. Абсолютно точно. Соня, Софія. Реабілітація, відновлення. Чорт! Ну хто просив Ярослава втручатися у все це? Я точно не просила!

Голос Жарова спокійний та глибокий. Впевнений і огортаючий. Можна заслухатись.

Серце прискорено б'ється, коли мимоволі стаю свідком чужої розмови. Здається, що двері в кабінет ось-ось відчиняться і мене зловлять на місці злочину. Я ж і справді не люблю підслуховувати!

Голоси стихають, подальші слова не розібрати. Зробивши величезне зусилля, я змушую себе піти. Опинившись у кімнаті, не розумію, що це означає, але чомусь дико хвилююся.

Переодягнувшись у нічну сорочку, гашу світло і залажу під ковдру.

Намагаюся заснути, але ледве заплющую очі, бачу образ Ярослава! Я так старанно хотіла його забути! Раніше у мене виходило! Навчання, спорт. Я зовсім не мріяла про Жарова. Скільки ми не бачились? Рік? Півтора?

Чорт, Соня! Ну кого ти обманюєш? Ти чудово пам'ятаєш день, коли відбулася остання зустріч. До найдрібніших деталей!

Це було моє вісімнадцятиліття. Я тоді виграла чемпіонат, повернулася додому. Довга дорога, приємна втома. А у квартирі чекав сюрприз, який організував Влад та моя подружка Женька. Вони накрили стіл, запросили гостей. Ярослав тоді останнім з'явився і подарував мені золоту підвіску у вигляді тенісної ракетки. Замість м'яча був дорогоцінний камінчик.