Не кохай мене - Ольга Джокер

Незадовго до

Новина про швидкий приїзд Ярослава розбурхує всіх членів нашої родини!

Мати мчить у погріб за картоплею, бабуся починає місити тісто і навіть вітчим, який завжди мирно лежав на дивані, не займаючись домашньою роботою, намагається робити видимість того, що він чимось зайнятий.

Подивившись на все це неподобство, я лише хитаю головою і вирушаю до себе в кімнату. Пф-ф! Подумаєш, Ярослав приїжджає. Влаштували казна що!

Не встигаю я прилягти на ліжко, щоби почитати книгу, як у кімнату вривається мама.

- Соня! Софія! Марш на кухню!

- Навіть не подумаю. Я не чекаю на гостей.

- Я чекаю! Мені можеш допомогти?

- Проси Галю. Вона ж тепер твоя улюблена донька?

- Ну чому ти така вперта, га? - Закочує очі мама. – Невже ти не розумієш, що означає приїзд Ярослава?

- Не розумію і не хочу розуміти. Тепер у тебе є нова улюблена сім'я. Не те, що непотрібна дитина від невдалого шлюбу. Їх і проси.

Мати спалахує і невдоволено хмуриться. Все, що стосується сім'ї вітчима, викликає у неї одну-єдину реакцію. Вона ніби хижачка кидається на його захист і гострими іклами знешкоджує всіх тих, хто намагається сказати бодай одне криве слово. Рома добрий, славний. Рома найулюбленіший і найкращий! І дочка його – Галя, просто диво-дівчина! І нехай хтось тільки посміє з мамою не погодитись! Вона проведе довгу та нудну лекцію, чому ми повинні їм у ніжки кланятися. Але я часом маю нахабство не погоджуватися. Бабуля загалом теж, але та частіше мовчить. Вона у мене зовсім не скандальна. Мила та добра.

Мати вийшла заміж нещодавно, трохи більше трьох місяців тому. Продала все, що мала: нашу квартиру у місті та власний бізнес у вигляді магазину одягу великих розмірів. Він не був таким вже прибутковим, але покривати оренду і жити не голодуючи цілком вистачало.

Після того як ми втрьох переїхали в забиту глушину, мати раптом усвідомила, що копошитися на городі та займатися сільським господарством їй подобається значно більше. Я в це слабко вірила і завжди дико дратувалася, коли мама починала порівнювати наше минуле та нинішнє життя і намагалася знайти в останньому великі та жирні плюси. Начебто сама себе умовляла.

- Сонечко, люба, — змінює тон мама. - Прошу тебе! Допоможи! Освоїш програму мінімум у вигляді чищення картоплі та нарізки салатів і можеш бути вільна.

- Так вже й вільна? – недовірливо хмурюся.

Мати посміхається і бере мене під руку чудово знаючи, що я не терплю наказний тон і відразу пом'якшуюсь варто тільки ласкаво назвати мене по імені.

Шумно зітхнувши, я прямую на кухню трохи кульгаючи і тримаючись за стіну. Часом мені хочеться відрізати хвору ногу. Краще так, ніж зазнавати постійних болів.

Впоравшись із поставленими завданнями за годину, я нарешті опускаюся на ліжко і беруся за книгу. Відкриваю перший розділ і занурююсь у світ дарк-фентезі. У коридорі чується лайка та крики. Ні, ну скільки можна? Таке відчуття, що ми Папу Римського готуємося зустрічати! Готування, прибирання повним ходом. А це лише проїздом заїде Яр. Ярослав Жаров.

Коли вимовляю в голові його ім'я, то якогось біса спалахують щоки. Плювати я на нього хотіла. Так, саме так. Хай їде. Сподіваюся, що він надовго тут не затримається. На початку восьмої вечора, коли за вікнами починає темніти, а я гортаю сторінку за сторінкою, на подвір'ї чується якийсь галас. Виринувши з жахливого та кривавого світу монстрів, що живуть на дні шотландського озера, я закриваю книгу і, знайшовши опору, підводжуся з ліжка. Скрививши обличчя від прострілюючого болю в нозі, обережно пересуваюсь до вікна. Я одним оком на нього гляну і повернуся у ліжко. Секундочку та все…

Я помічаю, як Яр виходить із автомобіля. У легкому светрі із закатаними рукавами та темно-синіх джинсах. У нього як завжди неслухняно в'ється волосся. Густе, жорстке. Пам'ятаю навіть те, яке воно навпомацки. Висока постать, широкі неосяжні плечі та впевненість у кожному русі та жесті. Фиркнувши, думаю про те, що він яким був таким і залишився. Нічого нового.

Ярослав раптом обертається і дивиться чітко на моє вікно. У грудну клітку ніби щосили луплять м'ячем. Спирає дихання, німіють кінцівки. І повітря стає катастрофічно мало, немов темний, зловісний і неприємний книжковий монстр увійшов до моєї кімнати і висмоктав все, чим можна дихати і за рахунок чого існувати.

Різко закривши штору, я поспішаю, наскільки це можливо, повернутися в ліжко. Накриваюся ковдрою з головою і чомусь тремчу.

Давай, Прянику, зберись.

Іди до біса, Жаров! Теніс – це не моє!

З передпокою долітають голоси та привітання. Кроки, клацання дверної ручки.

- Соня, виходь! – вимовляє Галя гидким писклявим голосом.

- Не хочу!

Не хочу, щоб він бачив мене такою… Ні за що!

- Давай, підіймайся! Тато сказав, що ти не спиш, він бачив тебе у вікні, тому не думай навіть прикидатися!

Між нами з Галею зав'язується бійка. Вона різко зриває з мене ковдру та тягне за зап'ястя. Я пручаюся наскільки можу. Якби я була хоча б такою ж фізично сильною, якою була до аварії, то неодмінно дала б їй відсіч! Але Галя перемагає та витягує мене з кімнати. Я важко ступаю на ногу, кульгаю і корчуся від убивчо-неприємних відчуттів.