Зустріч випускників - Тетяна Овчіннікова

Віта кричала так, що, як би мені не хотілося спати, ні про який сон не могло бути й мови.

- Як ти міг?! Зійтися з нею знову! Я ж все своє життя присвятила тобі. Я на все заради тебе готова!

- Я не просив. Я відверто і прямо сказав тобі ще тоді, і в десятому, і в одинадцятому класі, що ти мені не цікава. Я не давав тобі й крихти надії. З чого ти взяла, що щось змінилося?

Влад відповідав спокійно і врівноважено.

- Ти був би мій! Якби не вона. Навіщо вона припхалася на зустріч? Ніколи ж не приїжджала! Та й Калюжний! От хто його за язика тягнув? Ще й до тебе піти надумали! Цього вже я стерпіти аж ніяк не могла! Підмішала їй у келих сильне снодійне, думала відключиться там же у кафе. Так ні, виявилася міцнішою, аж до тебе дотягла. Замість того, аби позбутися її, навпаки підштовхнула вас одне до одного! Чому все так?

- Чуєш, Віто, заспокойся, будь ласка, і більше не роби дурниць. Я ніколи не був би з тобою, ні за яких обставин, тому краще змирись і перемкни свій ентузіазм на когось іншого, кому буде потрібна твоя увага. А від нас з Поліною відчепись.

Владик, коханий мій. Як же приємно, що ти, як і колись давно, стаєш на мій захист, піклуєшся про мене. Бо як же мені набридло бути сильною, самостійною жінкою. Так хочеться мати поруч надійне плече!