Мої сімейні обставини - Анна Лерой

Я вибігаю з дому з величезною дорожньою сумкою і відразу ж натягую на голову капюшон куртки. З неба зривається неприємний дрібний дощ. Хмар майже немає, тільки легкий туман. Я вже не перший рік мешкаю у Віцці, тож знаю, коли на зливу можна не очікувати, і парасоль не потрібна.

Сама природа натякає, що день у мене сьогодні жахливий. Вона намагається мені поспівчувати — затягнути небо сірою пеленою. Я трошки мокну, очікуючи трамвай. Повз зупинку з гуркотом проноситься «купейне» авто сріблястого кольору — дороге і блискуче — і різко згортає в провулок. Мені навіть цікаво, хто ж такий той багатій, що приїхав до моїх сусідів по будинку, але от із туману важко виповзає, побрязкуючи на ходу, трамвай. Окрім пустої зацікавленості, мені є чим зайняти голову. Наприклад, з'їсти булочку з сиром. Іншу частину обіду варто притримати до відправлення поїзда. За дивною звичкою я завжди дуже голодна у подорожах, мабуть, обіду не вистачить, треба буде щось купити у вагоні-ресторані.

Вокзал Вікки схожий на саме життя. Він то виблискує позолотою і пахне парфумами на верхніх поверхах і в затишних кімнатах класу люкс, то тхне немитими тілами, недоїдками і цигарками в приміщеннях громадського користування — туалетах, їдальні та залах очікування. Я обожнюю вокзали, але краще б мені мандрувати за веселих причин. А не так, як я їду сьогодні.

Біля каси вокзалу я стою непомірно довго, весь цей час черга злобно поїдає мою спину очима. Я починаю нервово стукати пальцем по стійці, але службовець нічого мені не пояснює, тільки напружено клацає кнопками, а потім раптом кудись тікає. За моїм плечем обурений стогін натовпу. Але операціоніст швидко повертається. Правда, не один, з ним приходить колега в стандартних кольорах вокзальних службовців, тільки її одяг кращої якості і бирка на лацкані піджаку повідомляє мені, ще ця жінка — заступник начальника якогось там.

— Просимо вибачення, але ми не можемо продати вам квиток, — повідомляє мені вона. На кілька секунд я просто випадаю з реальності. Що за маячня?

— Перепрошую! За яким правом? Мені вкрай важливо виїхати сьогодні!

— Не можу знати, — хитає головою вона. — Розпорядження зверху. Будь ласка, пропустіть наступного клієнта.

Я повільно відходжу від стійки. Звичайно, можна почати голосно скандалити, перекрити доступ іншим клієнтам і заважати працювати операціоністу. Але я доб'юся цим лише того, що загримлю за хуліганство за ґрати на декілька діб і пропущу поїзд. Він — це фактично мій єдиний спосіб дістатися додому, оскільки особистого авто у мене немає, а брати в оренду транспорт не дозволяє статок.

— Шановна, ви документи забули, — наздоганяє мене «заступник начальника якогось там» і, чіпляючи під руку, відводить убік.

Я в паніці хлопаю себе по внутрішній кишені куртки і з подивом виявляю, що нічого не забула. Що відбувається? Я не встигаю запитати. Співробітниця вокзалу сама починає швидко шепотіти, суючи мені до рук якісь папірці, ніби ті дійсно засвідчують мою особистість:

— Моя мати — член ради директорів нашої залізничної системи. Я бачила розпорядження стосовно вашої особи. Воно прийшло від когось із інвесторів, мовляв, невиїзд за сімейними обставинами. Затримати до прибуття контактної особи. Шлюб з примусу, адже так?

— Чому ви так вирішили? — дивуюсь я.

— На бланку печать — меч у колі. Великі міста земель Ф’юрін давно отримали право використовувати власні печатки. Вікка входить до їх числа. Тобто меч у колі зустрічається тільки на документах, пов'язаних із самою сім'єю Ф’юрін, а не з її землями... Наприклад, у шлюбних договорах. Мій брат на цьому добре розуміється, так що я знаю, що кажу. Бачила вдома різні приклади…

— Он воно що, —  мені хочеться терміново розгорнути лист дядька і переглянути всі печатки, що там проставлені, але я стримую цей порив. Зараз не час, та і здається мені, що ця жінка, що говорить зі мною, права. Не просто так все відбувається. Я і сама могла згадати про Ф’юрінів, про їх землі, але в голові все так заплуталось…

— У вас, аристократів, вічно все шкереберть і не по-людськи. Так не повинно бути, — продовжує вона, співчутливо хитаючи головою. — Візьміть ці папери, покажіть їх провідниці восьмого вагона. Її напарник захворів, так що в купе провідників є вільне місце. Папери знищіть, як тільки поїзд рушить...

— Ви ризикуєте, ви це розумієте? Якщо хтось дізнається… — я не хочу втрачати цей шанс, але і не маю права підводити іншу людину.

— Я всього лише віддаю вам документи, — підморгує вона мені. — Сама не терплю примусу у стосунках і іншим цього не бажаю. До того ж я вас знаю, ви з моїм чоловіком навчалися на одному курсі. Алекс Роуж, пам'ятаєте такого?

— Звичайно, передавайте йому мої найкращі побажання, — тисну їй руку.

— Але це не через нього. Я бажаю вам свободи — усе просто.

В цей час в приміщенні вокзалу лунає різка мелодія, це попередження про те, що наближається час від'їзду поїзда. Папери з рук моєї рятівниці переміщаються в мою кишеню.

— Дякую! — від самого серця кажу я і зриваюся з місця.

— Удачі, — чую її вигук в спину, але відповісти не маю часу. Я біжу до поїзда.

* * *

Купе крихітне, вузьке, всередині пахне гаром і несподівано апельсинами. Та ще пил пливе в повітрі. Верхня полиця завалена ящиками і пакетами. Я обережно сідаю на нижню полицю, запихаю свої речі під хисткий малесенький столик і чекаю. Приглушено лунає останній сигнал, поїзд смикається, вагони хитає, а потім починається повільний рух.