Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

— Правду?

— Чого вони хочуть. Бо знаємо відповідь. І вона розбиває нам серця.

Під час усієї розмови він дивився кудись удалину, а потім, за кілька секунд, усміхнувся знову.

— І все ж із Джеком усе гаразд. Справді гаразд. Краще, ніж ми обоє заслуговуємо.

Їй подобаються його американські риси, завдяки яким він здається трохи чужинцем, а відтак зовсім не схожим на Девіда. Він вирізняється вродженою чемністю. Він із тих чоловіків, які інстинктивно відчиняють двері перед жінкою — не тому, що хочуть зробити благородний жест, а тому, що їм просто не спадає на думку не відчинити дверей, коли хтось бажає пройти. Відчувається в ньому і деяка владність: люди на вулиці практично розступаються перед ним, хоча сам він цього, здається, не помічає.

— О Боже мій, ти таки залипла, — констатує Мо.

— Що? Я просто кажу: приємно проводити час із кимось, хто…

Мо пирхає.

— Хто явно не проти перепихнутися на цьому тижні.

Але Лів більше не поспішає запрошувати його до Скляного будинку. Мо відчуває її вагання.

— Гаразд, Рапунцель. Якщо ти так і збираєшся стирчати у своїй вежі, то дай хоча б заїжджому принцові потриматися за твої коси.

— Не знаю…

— Так я й думала, — каже Мо. — Треба переставити речі у твоїй кімнаті. Трохи змінити інтер’єр. Інакше ти завжди почуватимешся так, ніби водиш когось у дім Девіда.

Лів підозрює, що це відчуття не покине її, хоч як розставляй меблі. Але у вівторок удень, коли Мо не на роботі, вони вдвох пересувають її ліжко на інший бік кімнати і ставлять упритул до білосніжної бетонної стіни, що, наче архітектурний кістяк, проходить крізь центр будинку. Не зовсім звичайне місце для ліжка, якщо бути вибагливою. Проте Лів мусить визнати, що є якась наснага в подібній новизні.

— А тепер, — каже Мо, дивлячись на «Дівчину, яку ти покинув», — тобі слід перевісити цю картину в інше місце.

— Ні. Вона залишиться.

— Але ж ти казала, що її купив тобі Девід. А це означає…

— Байдуже. Вона залишиться. До речі… — Лів звужує очі, роздивляючись жінку в рамці. — Як на мене, вона дивно виглядатиме у вітальні. Надто вже… інтимна.

— Інтимна?

— Вона… сексуальна. Ти так не вважаєш?

Мо косує оком на портрет.

— Особисто я цього не бачу. Власне, була б це моя кімната, я б повісила там масивний пласкоекранний телик.

Мо йде, а Лів продовжує вдивлятись у картину і лише зараз уперше відчуває, що серце не стискається від горя.

«А ти як гадаєш? — подумки питає вона дівчину з картини. — Чи справді вже час рухатися далі?»

У п’ятницю зранку все йде не за планом.

— То в тебе з’явився пристрасний залицяльник! — батько робить крок уперед і стискає її в тісних ведмежих обіймах. Він сповнений joie de vivre[55], нестримних почуттів і життєвої мудрості. І вкотре розмовляє схвильованими вигуками. А ще він одягнений.

— Він просто… Я б не робила з цього великої справи, тату.

— Але ж це прекрасно! Ти вродлива молода жінка! Сама природа звеліла, щоб ти була на людях, розпускала пір’ячко, вихвалялася своїми принадами!

— У мене немає пір’ячка, тату, — вона сьорбає чай. — І щодо принад я теж не дуже впевнена.

— А що ти збираєшся вдягнути? Щось яскравіше? Керолайн, що їй одягти?

Керолайн з’являється в кухні, підколюючи своє довге руде волосся. Вона щойно працювала над своїми гобеленами, і від неї йде ледь відчутний запах овечої вовни.

— Їй тридцять років, Майкле. Вона сама здатна обрати собі гардероб.

— Але поглянь лише, що вона нап’яла на себе! Досі вдягається в смаку Девіда — суцільні чорні, сірі, безформні речі. Тобі слід повчитися в Керолайн, люба. Поглянь, які кольори вона носить! Така жінка одразу привертає око…

— Жінка, вдягнена, як селючка, — і та приверне твоє око, — каже Керолайн, вмикаючи в розетку електрочайник. Але сказано це без злості.

Батько стає позаду неї й розтікається тілом по її спині. Його очі заплющені в екстазі.

— Ми, чоловіки… первісні створіння. Наші погляди невтримно притягує все яскраве і вродливе. — Він розплющує одне око й роздивляється Лів. — Мабуть… ти могла б носити принаймні щось не настільки чоловіче.

— Чоловіче?

Він відступає назад.

— Великий чорний пуловер. Чорні джинси. Ніякого макіяжу. Це точно не поклик сирени.

— Одягайся так, як тобі зручно, Лів. Не звертай на нього уваги.

— Вважаєш, у мене надто чоловічий вигляд?

— Зауваж, ти сама сказала, що зустріла його в гей-барі. Може, він любить жінок, які виглядають дещо… по-хлоп’ячому.

— Ах ти ж старий дурню, — каже Керолайн і залишає кімнату з кухлем у руці.

— Отже, я схожа на мужикувату лесбіянку.

— Я лише кажу, що ти могла б трохи вигідніше подавати себе. Наприклад, завити волосся. Підкреслити талію паском…

Керолайн знов просовує голову в двері.

— Що ти носиш, абсолютно не важливо, люба. Лише подбай про те, щоб спідня білизна була добра. Білизна — це єдине, що має принципове значення.

Батько дивиться вслід Керолайн і складає губи в німий поцілунок.

— Білизна! — благоговійно зітхає він.

Лів роздивляється власне вбрання.

— Ну, дякую, татку. Тепер я почуваюся чудово. Просто… чудово.

— Із задоволенням. Звертайся в будь-який час, — він ляскає розкритою долонею по сосновому столу. — І дай мені знати, як усе пройде! Побачення! Фантастика!

Лів дивиться на себе в дзеркало. Минуло три роки, відколи її тіло востаннє бачив чоловік, і чотири роки, відколи при цьому вона була достатньо тверезою, аби дбати про щось. Вона зробила все, що пропонувала Мо: повністю поголилася, лишивши кілька скромних волосків, почистила скрабом обличчя, нанесла на волосся кондиціонер. Вона перебрала всю білизну в комоді, доки не знайшла щось хоч трохи звабливе й не посіріле від часу. Вона пофарбувала нігті на ногах і надала форми нігтям на руках, вважаючи за краще скористатися пилкою, ніж щипцями.

Девід ніколи не переймався такими речами. Але Девіда більше немає.

Вона переглянула весь свій гардероб, перебравши купи чорних і сірих речей, скромних темних штанів і джемперів — речей, без сумніву, практичних. Нарешті Лів зупиняє свій вибір на спідниці-олівці та джемпері з V-подібним вирізом. До них добирається пара червоних туфель на високому підборі з бантиками-метеликами на носках. З