Гніздо Кажана - Дарина Гнатко
Ліза повільно похитала головою.
— Ні, я й не мислила передумати.
Холодні очі поряд неї звузилися.
— То все через нього, правда?
— Правда. Я стану дружиною Ярослава Кириловича.
— Покидьок! — вилаявся Кажановський, і Лізі на якусь мить видалося, що він її зараз ударить. Але ні, чи то Карая остерігався, котрий гарчав усе погрозливіше, чи присутність Мері його зупинила. Він тільки обпалив поглядом Лізу й просичав: — Ти ще пожалкуєш про це, Елізо, гірко пожалкуєш. Невже ти віриш у те, що він одружується з тобою, що раптом палко закохався? — Роман Якович розсміявся далеко не приємним сміхом. — Не будь наївною, Лізо, я тебе благаю. Це все робиться заради того, аби тільки дошкулити мені, аби помститися…
— Облиште мене!
— Ні, я все ж договорю. Я хочу, аби ти запам’ятала, що коли він покине тебе — розтопче й викине геть, то я вже не візьму тебе назад. Мені недоїдки Ярослава не потрібні!
— Ви… — Ліза навіть задихнулася від цих слів.
Жовчно всміхнувшись, Роман Якович випрямився, уклонився їй і попрямував до дверей. Мері, що весь цей час тихенько просиділа біля вікна, ураз підхопилася на ноги й, не сказавши Лізі жодного слова й не поглянувши на сестру, вибігла слідкома за Кажановським, крикнувши благально:
— Романе Яковичу, зачекайте!
А Ліза полишилася сидіти в кріслі з таким відчуттям, мов їй невиховано та геть нечемно, зі злістю забризкали душу брудними й смердючими помиями. Й слова ці Романа Яковича… вони невидимою, рідкою отрутою почали просовуватися в її серце. Й сумніви зміїлися вже в свідомості, й мов хто вкладав до розуму думки про те, що слова ці його можуть-таки бути правдою. Нехай небажаною, нехай болісною, але все ж таки правдою. Ні, вона не мала віритися його словам, просто не мала. Згадувала очі Ярослава, у них світло справжнього почуття…
— Він говорить неправду, — прошепотіла вона в напружену після злої появи Романа Яковича тишу кімнати й відчула, як її руки торкнулося щось вологе. Опустивши очі, побачила віддані та співчутливі очі Карая. — Мій любий, він справді ж говорить неправду? — запиталася тихо собаки й погладила його морду.
Карай знову лизнув її пальці й тихо гавкнув.
— Ось і я так гадаю, — пробурмотіла Ліза й спробувала забути цю неприємну розмову, та все ж присмак гіркоти в ній полишився.
Софія Григорівна до Лубен за сином не поїхала. Таїса полишилася теж, але, чи бажала вона спекатися Ярослава до божевільні, зоставалося невідомо. Вона взагалі видавалася якоюсь дивною, ця сестра Романа Яковича. Тиха, зовсім недружня, вона увесь час здебільшого мовчала, вилискуючи великими чорними очицями, але у мовчанні тім видавалася котрась наче зверхність, холодне відчуження не лише від Лізи з родиною, але й від матері з братом. Єдиною ж людиною, котра хвилювала Таїсу, котру вона любила, був Ярослав. Коли дивилася вона на нього, в очах її не помічалося ні зверхності, ні відчуження. Ні, великі чорні очі враз теплішали, варто їй лиш було побачити Ярослава, й уся вона мов змінювалася, робилася м’якою що лицем, що поводженням.
Але родину Венгель-Розумовських вона продовжувала холодко ігнорувати навіть тоді, коли Ліза стала нареченою Ярослава.
Від покійної вже Парасі, котра відала, здається, усі таємниці дому Кажановських, Ліза знала, що Таїсія Яківна мала вже тридцять років віку, але заміж не поспішалася, навіть незважаючи на те, що набула звання старої діви. Й геть не тому, що бракувало їй залицяльників — до спадкоємиці багатого роду сваталися часто й заповзято, але всі отримували відмову. Вона просто не бажала виходити заміж, і вмовляння та крики матері на неї геть не діяли. Так і жила вона в маєтку — дивна, надто задумлива та зверхня, норовлива й непривітна.
Й спостерігаючи за нею, Ліза вловлювала себе на думці, що не бажає, чомусь не бажає жити під одним дахом з цією людиною, відчувати на собі погляд її холодних, колючих очей. Але, схоже, має це зробити.
До неї підійшов Ярослав. Поглянув занепокоєно, поцілував у скроню.
— У тебе втомлений вигляд.
Ліза повагалася, а потім все ж сказала:
— Я майже не спала цієї ночі, так, на хвилинку забулася.
— Люба, так не годиться.
— Знаю, але просто не можу поснути. Хоча поряд ліжка лежить Карай, він мій рятівник, і ваша кімната близько, та все одно не можу відчувати себе спокійно. До того ж… — Вона невпевнено змовкла.
— До того ж що, Лізо?
— Буває, що вночі я чую щось незрозуміле, таке, про що писала Марфа Кажановська у своїх листах. Лунають кроки коридором, і наче хтось шкрябається під моїми дверима. Й Карай теж то відчуває, шерсть у нього стає дибки, й він починає тихо, але погрозливо гарчати. А буває, що чується чийсь далекий сміх. Вперше сміх я почула вчора, а сьогодні він лунав так довго…
Ярослав нахмурився.
— Я нічого не чув.
— Бо ви ж спали.
— Зазвичай я сплю надзвичайно чутливо…
— Тоді я, певне, як і Марфа Кажановська, починаю божеволіти, — з гіркотою в голосі прошепотіла Ліза, й у її великих зелених очах, звернених до Ярослава, плескався приречений страх. — Марфа теж чула все це.
— Лізо, не треба так говорити, — поморщившись, попрохав Ярослав. — Схоже, у моєму домі й справді відбувається щось дивне, а я не знаю навіть, як дати цьому раду. Зізнаюся, мені так страшно полишати тебе одну, тільки присутність Карая й заспокоює, але ти ж усе одно боїшся.
— То минеться.
— Лізо, не треба мене обманювати. Якби ж ти знала, скільки разів за цей час я поривався прийти до тебе вночі, сісти поряд Карая й просидіти так до самого ранку. Але я розумію, що твоє виховання не дозволить тобі допустити, аби в почивальні твоїй куняв сторонній чоловік, нехай навіть і наречений, а я надто тебе поважаю, аби так компрометувати. Але надалі так полишатися не може,
