Прес-центр - Юліан Семенов

— Не знаю…

— Справа в тому, що на його письмовому столі залишалось сторінок тридцять машинописного тексту… Прочитавши цей матеріал, ви зрозумієте, хай не до кінця, кому Лиско міг заважати…

— Кому ж? Дігону?

— Так.

— У вас є факти?

— Вони були в квартирі Лиска.

— Можна від вас подзвонити в посольство?

— Хочете, щоб розмова стала відома в поліції?

Степанов посміхнувся.

— Думаєте, що ваш апарат підслуховують?

— Мені натякнули про це. Мені дав це зрозуміти інспектор Шор, який веде справу Граціо… Я намагалась узяти в нього інтерв’ю…

— Він сказав, що слухає ваші розмови?

— Не лише він один. Є приватні детективи, є ще й інші сили, науково-технічна революція і таке інше.

Степанов підвівся, поміняв у бармена монету на жетон для телефону-автомата, подзвонив у бюро, де працював Лиско, відрекомендувався, попросив ключ від його квартири.

— У нас немає ключа, товаришу Степанов, його відправляли в такому стані, що було не до ключів, попросіть у консьєржки.

— Ви гадаєте, вона дасть мені його ключ? Я й по французьки не розмовляю…

Марі, що стояла поруч, прошепотіла:

— Я розмовляю, нехай тільки вони подзвонять…

— А ви не можете подзвонити? — спитав Степанов.

— Ми не знаємо номера. Поїдьте, поговоріть, зрештою, можете звернутися в консульство…

— Ви дуже люб’язні, — сказав Степанов. — Дайте адресу, будь ласка…

Марі знову прошепотіла, немов розуміла російську мову:

— Не треба, я знаю, де він живе… де він жив…

… Консьєржка взяла подарунок Степанова, страшенно дякувала (уроки нетривалих відряджень: завжди бери з собою, коли, звичайно, зможеш дістати, баночки дві чорної ікри по двадцять вісім грамів, три квітчасті хусточки, три пляшки горілки і набір хохломських дерев’яних ложок).

Притиснувши до грудей горілку з перцем, жінка дістала ключ від квартири Лиска, сказала:

— Він завжди попереджав мене, коли їхав на кілька днів, а тепер навіть не лишив записки…

Марі й Степанов перезирнулись; консьєржка йшла перша по сходах; Марі приклала палець до губів, Степанов справді хотів спитати: «Невже ви не знаєте, що з ним сталося?» У Росії всі вже все знали б, чого б тільки не вигадали, а тут особа в целофані; є ти, немає тебе — нікого не обходить, кожен живе сам по собі, і якщо наша зацікавленість один одним іноді навіть стомлює, особливо коли це доходить аж до «підглядання в замкову щілину», то тутешня байдужість усе-таки набагато страшніша, є в ній щось від глухої безнадії, інакше як цим російським словом не назвеш.

Консьєржка обернулась, сперлася на теплі (так, принаймні, здалося Степанову) дерев’яні бильця старого будинку, вийняла з кишені фартуха носовик, витерла чоло.

— Я відчуваю свої літа, тільки коли піднімаюсь по сходах. З тих пір як почала тут працювати, а це було п’ятдесят років тому, лише в цьому році східці здалися мені трохи крутими.

Степанов несподівано для себе попросив Марі:

— Будь ласка, спитайте, скільки разів у під’їзді робили ремонт?

Марі здивувалась:

— Навіщо це вам?

— Тому що в нас немає консьєржок і ремонт роблять один раз на три, а то й на два роки…

Марі спитала стару; та, спохмурнівши, почала загинати пальці, збилася.

— Останні років п’ятнадцять, я в цьому впевнена, ремонту не було.

— А скільки їй платять щомісячно? — поцікавився Степанов.

Консьєржка покивала пальцем.

— Хіба можна називати свій заробіток, мосьє? Це моя таємниця.

Марі всміхнулася.

— Мосьє — іноземець, його все цікавить…

— Я живу дуже добре, — відповіла консьєржка, — в мене пенсія, і хазяїн платить цілком пристойно, отже, виходить десь більше тисячі двісті франків…

Степанов запитав:

— А як ви гадаєте, Марі, скільки коштує ремонт під’їзду?

Та знизала плечима.

— П’ятнадцять тисяч, не менше… Та ні, що це я, думаю, всі двадцять п’ять, кваліфікована робота дуже ціниться, фарби і таке інше… Хочете, я дізнаюсь точно?

— Дуже хочу. А я подражню тих, хто в нас у Москві займається цією проблемою… На сірниках економимо, а електрику палимо…

Марі зітхнула.

— Ви ще належите до «бунтівного покоління»?

Степанов похитав головою.

— В п’ятдесят років не бунтують, Марі, в моєму віці дороблюють недороблене.

… Консьєржка відчинила двері, запросивши Степанова і Марі в маленьку квартиру; прихожа була дуже темна, та коли старенька розчахнула двері в кімнату, Степанова здивувало величезне, на всю стіну вікно, такі бувають у паризьких художників, що живуть на Монмартрі поруч з проститутками, студентами-іноземцями та томливими сутенерами.

А біля столу, неначе вписаний у блакитний просвіток неба, сидів помічник інспектора Шора, високий усміхнений Папіньйон.

— Перші гості, — сказав він, — я вас чекаю.

Консьєржка обурилась:

— Мосьє, як ви сюди потрапили?

— Я з поліції, дію з санкції влади, а ось як сюди потрапили ці люди? І хто вони такі? А втім, мадемуазель Кровс я вже бачив. Ваші документи, мосьє, — звернувся він до Степанова.

— Я прийшов у дім свого колеги; на відміну од вас я прийшов сюди відкрито; мені потрібні матеріали мого співвітчизника, які він залишив на столі ввечері напередодні замаху на його життя.

— Тут не було ніяких документів, — відповів Папіньйон і, витягши з кишені жетон поліцейського інспектора, ввічливо показав його кожному, хто був тут. — А тепер я попрошу вас зробити те саме. Доля документів пана Лиска цікавить мого шефа також.

«Почалося, — подумав Степанов. — Отже, треба дзвонити в консульство, викликати нашого представника, поліція дутиме справу, це зрозуміло, тьху, дурниця яка… Хай живе Черчілль. «Чи радитесь ви з дружиною, пане прем’єр?» — «О так, і роблю навпаки». Все давно відомо. До того ж ця сама Марі не моя дружина, я не Черчілль, але повівся як дурень… А втім, як мені треба було поводитись?»

— Якщо ви затримуєте нас, — сказав Степанов, — мене зокрема, я викличу сюди представника нашого консульства, я росіянин…

— О? — Папіньйон похитав головою. — Он як? Ні, я поки що не затримую вас, просто я мушу ідентифікувати ваші персони.

— Мою теж? — спитала консьєржка, — Я не маю наміру підніматися сюди вдруге, будь ласка, спустіться вниз, я покажу вам свою пенсійну книжку, паспорта я не виписую, бо вже три роки як не їжджу за кордон…

Папіньйон зняв телефонну трубку, набрав номер.

— Шеф, у мене гості, без вас не розібратися, вони здалеку.

Шор приїхав через п’ятнадцять хвилин, по сходах збіг легко, наче йому було двадцять, а не п’ятдесят чотири, зразу спитав консьєржку:

— Я вимагаю від вас відповіді під присягою, що говорили вам ці люди, коли просили відчинити двері квартири Лиска? — Він показав на Марі і Степанова. — І ще: чому ви впустили їх у квартиру російського журналіста?

— Ці люди сказали, що знають мосьє