Прес-центр - Юліан Семенов
«Дорогий Харрісон, привіт тобі з Орлі. Я був тут у своїх справах, але життя — штука швидкоплинна, я, на жаль, ще й досі не можу послухатися поради Плінія-молодшого, який мудро повчав друга: доручи своїм людям обтяжливу роботу по господарству, а там, лишившись на самоті, повністю віддайся наукам, осягни таємниці знання, щоб після тебе лишилась хоч крихта такого, що належало б тобі одному.
Доля нашого з тобою колеги Лиска (якщо ти бував у Прес-центрі Шьоньоф, міг з ним зустрічатися, кажуть, добрий хлопець) примусила мене придивитися до справи Леопольдо Граціо якнайуважніше, і, як тільки я почав до цієї справи придивлятись, виплило прізвище Баррі Дігона. Повір, це не злі підступи комуністичної пропаганди, яка штовхає ногами бідолашних уолл-стрітовських акул, це прийшло до мене не від нас, а від вас. Тому, якщо ти не розголосиш цей великий секрет, будь ласка, допоможи мені зрозуміти, розпитай своїх колег в редакції — «Нью-Йорк таймс» знає все, хай живе «Нью-Йорк таймс»! — чому ваші люди так недвозначно приплітають саме Дігона до вузла Гариваса. Хто з його конкурентів зацікавлений у тому, щоб кивати саме на нього, а не на Рокфеллерів, як це за традицією робиться? Чи Дігон зовсім переорієнтувався з Європи на Американський континент? Адже він ніколи не працював на півдні. Правда, я ним давно не цікавився, з кінця шістдесятих років, міг і відстати. Як і ти, я не дуже полюбляю, коли мені нав’язують точку зору, «в усьому хочу я дійти самої суті», це писав Пастернак. А він писав прекрасно. Ось я й звертаюсь до тебе з таким проханням.
Напиши мені в європейський Прес-центр у Шьоньоф. Напиши про себе, ми ж не бачились чорт знає скільки років. Що стосується мене, то, поки що доля прихильна до мене, я потихеньку готую себе до її неприхильності, знаєш, Монтень правду каже: ми привчаємо себе до війни, фехтуючи на розкішних турнірах у дні миру.
Буду дуже вдячний тобі, якщо виконаєш моє прохання.
Дмитро Степанов».
… Уже в літаку Степанов написав ще дві листівки, Францу Зібліху в Гамбург і Хуану Мануелю в Мадрід; найбільше йому, звичайно, міг би допомогти Хуан Мануель, але як справжній гідальго він був сильний у слові сказаному; міг годинами розповідати неймовірні історії в «Хіхоні», що на розі колишньої авеніди Генералісимо і колишньої кальє Прімо де Рівери; тепер, на щастя, багато що повернулося на круги своя, до прекрасної пори того Мадріда, коли там жили Хемінгуей, Сироїжкін, Андре Мальро, Роман Кармен і Пікассо; Гран Віа — що може бути достойнішим цієї назви однієї з найкрасивіших вулиць Європи?!
43
17.10.83 (23 години 58 хвилин)
Шору подзвонили, коли він уже ліг спати; передачі телебачення ФРН стали такими ж нудними, як і місцеві; останні вісті він завжди слухав у машині, повертаючись з комісаріату додому, або ж уранці, за кавою, перегортаючи газети; скрізь те саме, читати нічого; в кожному рядку тривожне чекання чогось невідворотно страшного; лякають один одного, лякають…
Шор увімкнув світильник, зняв трубку, певен, що дзвонять з відділу, не інакше як Папіньйон — активний, немов матадор першого поля, рявкнув:
— Шор.
— Мосьє Соломон Шор?
Голос був незнайомий, владний, розложистий.
— Так.
— Пробачте за пізній дзвінок. Мені сказали, що у вас може бути прес-конференція, я думав, що вона закінчиться дуже пізно… Ви вже спали?
— Засинав. Хто говорить?
— Я з «Союзу осіб, які зазнали расової дискримінації», мосьє Шор. Моє прізвище Зеккер. У мене є деякі новини, пов’язані з долею вашого брата Еріха.
Шор рвучко підвівся, відчув, як глухо застугоніло серце. Взяв сигарету і, відкашлявшись, спитав:
— Він знайшовся?
— Все не так просто, мосьє Шор. У мене практично немає часу, приїхав тільки на два дні, але я згоден побачитися з вами завтра до роботи, скажімо о восьмій. Можемо випити кави, я зупинився в «Цур голден пост»…
— Гаразд, я приїду о восьмій, мосьє Зеккер… Про псяк випадок, будь ласка, залишіть ваш телефон.
— Зараз, хвилинку, надіну окуляри… Тут такі малесенькі цифри на апараті… Так, тридцять три, сімнадцять, сорок чотири… Записали?
— Запам’ятав. Ви зупинилися в номері на другому поверсі, над входом до ресторану?
— Абсолютно правильно.
— Завтра я сидітиму за першим столиком біля дверей у сірому костюмі…
— Мосьє Шор, я бачив ваші фотографії в газетах, я вас пізнаю, на добраніч…
— І вам добрих снів…
Шор вимкнув нічник, закинув руку за голову, правою стиснув сигарету, немов хотів її розплющити…
… Еріх був старший, йому виповнилось шістнадцять у сорок четвертому, і він жив у німецькому Базелі; батьки розлучилися; він з матір’ю лишився в Німеччині, батько і Соломон поїхали в Берн, тут були знайомі, які й віддали хлопчика в хорошу школу; коли батько домовився про квартиру для своєї колишньої дружини й сина, німці закрили кордон; маму погнали в Равенсбрюк, а потім у Освенцім і там спалили; Еріха переховували знайомі, а в грудні сорок четвертого він зник; після війни батько шукав його по всьому світу аж до самої своєї смерті; заповів шукати брата Соломонові; і ось цей нічний дзвінок; так тут не дзвонять, щось не те…
Шор знову ввімкнув нічник, набрав номер чергового з управління.
— Шарль? Це я, дорогий, пробач, що так пізно тебе турбую. Якщо тобі не важко, з’ясуй, причому негайно, але тактовно, без шуму, коли в «Цур голден пост» прибув якийсь пан Зеккер, звідки він приїхав, чи сам один, ну, і все інше, що вдасться з’ясувати, о’кей?
— О’кей, інспекторе… Як буде щось цікаве, розбудити чи доповісти вранці?
— Неодмінно буди… Та навряд чи я засну.
— Ви прекрасно розмовляли з журналістами.
— Дякую.
— Я подзвоню, Соломоне…
Шор поклав трубку, встав, накинув халат, вийняв на кухні з холодильника банку пива, відкупорив, — біла піна, що
