Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

— Мені потрібно дістатися до станції човнів, за милю від клубу.

— Я знаю, де це. Станція Тома Керра.

Інгліш сів у машину.

— Двадцять баксів, якщо будемо там за десять хвилин.

— За п’ятнадцять, не менше.

— Домовилися.

Відкинувшись на сидіння, Інгліш дістав сигарети. Він раптом відчув себе дуже виснаженим. Три години минуло відтоді, як Лоїс вийшла з квартири. Які шанси, що вона жива? Якщо жінка мертва, він помститься за неї! Шерман не втече.

Виїхавши за місто, таксі на шаленій швидкості рвонуло широкою дорогою у напрямку клубу. Повз клуб вони пролетіли за вісім хвилин. Там саме у розпалі були танці й звучала гучна музика.

Ще за кілька хвилин із темряви виринула станція човнів.

— Приїхали, — мовив водій, — ось будинок Керра.

Інгліш нахилився вперед, аби виглянути через залите дощем лобове скло. Великий дерев’яний будинок, у вікнах якого світилося, мало нагадував станцію човнів.

— Можеш зачекати? — запитав Нік, дістаючи двадцятку. — Я вертатимусь у місто, але не скоро. Заплачу стільки ж.

— За такі бабки чекатиму до ранку, — весело вигукнув водій.

Автомобіль повільно скотився схилом і зупинився.

— Керр, напевно, на пристані, — сказав таксист, хапаючи двадцятку.

Інгліш вискочив з авто, швидко пройшов до будинку й постукав у двері.

Товстий чоловік у водолазці та гумових чоботах вийшов на вулицю і здивовано витріщився на гостя.

— Том Керр? — запитав Інгліш.

— Так точно, містере. Заходьте. Чим можу допомогти?

Нік увійшов до теплої кімнати. Біля яскравого вогнища сиділа жінка і колисала немовля. Вона глянула на гостя невиспаними очима, й Інгліш зрозумів, що його впізнали.

— Мені потрібен моторний човен, — звернувся він до Керра. — Терміново!

— Якісь проблеми, містере Інгліш? — здивовано запитав моряк.

Нік усміхнувся.

— Де ті старі добрі часи, коли мене ніхто не знав?.. — він похитав головою і додав: — Мені потрібно добратись до яхти, що стоїть у бухті Крік.

— Відвези його туди, Томе, — раптом обізвалися жінка, — і нічого не запитуй. Бачиш, містер Інгліш поспішає.

— Добре, я відвезу вас, — погодився Керр. — Мені треба п’ять хвилин. Зачекайте тут, я приготую човен.

Схопивши дощовик, він вийшов на вулицю.

Інгліш витер мокре від дощу обличчя. Помовчавши, він глянув на жінку.

— А ви знаєте, що мене розшукує поліція? — запитав Нік. — Не хочу втягувати вас у неприємності.

Жінка всміхнулася.

— Ми з Томом полюбляємо дивитися ваші шоу, містере Інгліш. І бачили нещодавній поєдинок по телевізору. Раді стати вам чимось у пригоді.

Інгліш кивнув.

— У мене більше друзів, ніж я думав... — він підійшов подивитися на немовля. — Первісток?

— Так, але точно не останній.

— Коли підросте, нехай приходить до мене, знайдемо для нього роботу, — пообіцяв Нік.

Жінка пирскнула.

— Для неї.

— Байдуже. Усе одно знайдемо.

— Якщо вам потрібна допомога, містере Інгліш, можете розраховувати на Тома.

Чоловік усміхнувся:

— Дуже добре. Допомога мені не завадить.

Двері відчинились, і заглянув Керр.

— Усе готово, містере Інгліш. Дати вам дощовик?

Нік похитав головою.

— Ні, дякую, — він глянув на міс Керр. — І вам дякую. Не забудьте, я допоможу малій, коли вона підросте.

Нік вийшов у дощ до потужного моторного човна, що хитався на великих хвилях. Керр завів мотор, і вони помчали до гирла лиману.

— Ми не домовилися про ціну, — нагадав Інгліш, ставши біля Керра. — Сотні достатньо?

Той кивнув.

— Як вам буде зручно, містере Інгліш.

— Там, на яхті, не все так просто, — продовжив Нік. — Мою знайому викрали, і вона може бути на борту. Це — мої клопоти, а ти залишся у човні й зачекай на нас, згода?

— Можете на мене розраховувати, — сказав Керр, і його обличчя просвітліло. — Я був чемпіоном міста з боксу, перш ніж одружився, тож інколи сумую за хорошою бійкою.

— Пам’ятай про жінку й дитину, — відповів Інгліш. — Ці покидьки б’ються не кулаками.

Керр дістав кофель-нагель[8] і помахав ним.

— Я теж. Розраховуйте на мене, містере Інгліш.

— Добре. Знадобишся, якщо їх буде більше одного.

Вони вже дісталися гирла лиману, і вдалині замерехтіли вогні яхти.

Човен мчав крізь важкі хвилі, залишаючи за собою білі смуги піни. Інгліш вдивлявся у темряву, не відводячи очей від яхти. Чи знайде він там Лоїс? А якщо Ед помилився?

Поза бухтою дужче свистів вітер, і море несамовито штормило, хитаючи човен, наче якусь тріску. Це вселило надію, що на борту яхти навряд чи почують шум їхньої моторки.

— Зменшуй швидкість, — звернувся Нік до Керра, — і дрейфуй. Не хочу, щоб нас помітили.

— Без проблем.

Човен за інерцією підійшов до яхти, і Том вивернув кермо, аби не вдаритися бортом.

Поки Керр в’язав мотузку, Інгліш схопився за блискучі мідні поручні й обережно оглянув палубу. Тоді вони вибралися на борт яхти.

Верхня палуба була порожньою, але у каютах світилося.

— Я піду першим, — прошепотів Інгліш. — Тримайся позаду, щоб тебе не було видно.

Він тихенько підійшов до люка і зупинився, прислухаючись. Навкруги було тихо. Нік почав спускатися сходами, коли раптом двері каюти в кінці коридору відчинилися.

Інгліш причаївся, розуміючи, що не зможе пройти вперед непоміченим і не встигне піднятися сходами назад. Якщо той, хто вийшов з каюти, має пістолет, — йому кінець.

Аж раптом він побачив Лоїс.

Бліда й перелякана, вона виходила з каюти. Її біла блузка була розірвана від плеча до ліктя, а одна панчоха теліпалась нижче коліна.

— Лоїс! — прошепотів Інгліш.

— О, Ніку! — закричала дівчина і радісно кинулася до нього в обійми.

3

Спускаючись сходами униз, Керр раптом зупинився. Він сподівався встрягнути у бійку, але, побачивши Інгліша, що обіймає молоду дівчину, застиг, ніби налетів на цегляну стіну.

Нік не помічав здивування Керра. Він обіймав Лоїс, радіючи, що знайшов її живою.

— Ти в порядку? — запитував бізнесмен укотре. — Тобі не боляче?

— Усе добре. Я... я думала, це Шерман повернувся. О, я така рада тебе бачити! — раптом Лоїс трохи відсторонилася від нього й почервоніла. — Вибач, що кинулась тобі в обійми, я просто була налякана.

— Моя люба дівчинко! — почав Інгліш, але раптом зрозумів, що немає часу для порожніх розмов. —