Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

— Як ти думаєш, Смілло, ми самі все визначаємо в своєму житті?

— Лише деталі, — кажу я. — Серйозні речі відбуваються самі по собі.

Дзвонить телефон.

Він знімає скотч і вислуховує коротке повідомлення. Потім кладе трубку.

— Мабуть, тобі варто пошукати туфлі на високому каблуці. Бірґо хоче сьогодні ввечері зустрітися з нами.

— Де?

Він загадково усміхається.

— У сумнівному місці, Смілло. Але одягнися трохи краще.

Він несе мене на руках нагору по сходах. Я намагаюся вирватися з його обіймів, і ми приглушено сміємося, щоб не привернути до себе увагу. У Кваанааку, в моєму дитинстві, жених уночі після весілля ніс наречену до саней, і вони їхали, а слідом за ними з гиканням гналися гості. Іноді й зараз так роблять. Та година, яку мені тепер доведеться провести наодинці, щоб переодягнутися, мені наперед здається довгою. Мені хочеться попросити його залишитися, щоб весь час можна було його бачити. Він ще не цілком утвердився в моєму світі. Його грубувата м’якість, його масивність і незграбна ввічливість усе ще як сон наяву. Але всього лише як сон. Я випростуюся, хапаюся за одвірок і упираюся, коли він хоче опустити мене на підлогу. Я проводжу пальцями уздовж верхньої завіси. Два шматочки скотча відірвано, і краєчки лоскочуть кінчики моїх пальців.

Я беру його руки і проводжу ними по скотчу. Його обличчя стає дуже серйозним. Він припадає губами до мого вуха:

— Тихо йдемо звідси…

Я хитаю головою. Моє житло недоторканне. Можна що завгодно відібрати у мене. Але тихий куток — без нього мені ніяк не обійтися.

Я беруся за ручку дверей. Вони не замкнуті. Я входжу. Йому доводиться йти за мною. Але він не в захваті від цього.

У квартирі холодно. Тому що я завжди закриваю крани на батареях, коли йду. Мені шкода енергії. Я утеплюю вікна. Я зачиняю двері. Це ще з часів Туле. Коли було дбайливе розуміння того, який дорогий гас і як його мало.

І тому я, само собою зрозуміло, йдучи, скрізь вимикаю світло. І взагалі палю його якомога менше. А тут з кімнати до передпокою просочується світло, якого я не запалювала.

Обертовий стілець відсунуто від столу до вікна. На спинці його висить пальто з дуже широкими плечима. Прямо на плечах лежить капелюх. На підвіконні — пара чорних, начищених черевиків.

Мені здається, що ми увійшли дуже тихо. Та все ж черевики прибирають з підвіконня, і стілець повільно повертається до нас.

— Доброго вечора, фрекен Смілло, — каже той, що сидить, — і пане Фойл.

Це Раун.

Обличчя у нього попелясто-сіре від утоми, і на щоках видно щетину, яка, як мені здається, не сподобалася б начальникові відділу по боротьбі з економічними злочинами. Говорить він невиразно, як людина, яка довго не спала.

— Ви знаєте, яка перша умова для того, щоб зробити кар’єру в Міністерстві юстиції? — питає він.

Я роззираюся на всі боки. Але схоже, що він один.

— Перша умова — це лояльність. Високий середній бал з усіх предметів теж необхідний. І бажання зробити незвичайно великий внесок у справу. Але в загальному підсумку вирішальним стає, чи лояльний ти. Здоровий глузд, навпаки, зовсім необов’язковий. І більше того, може бути перешкодою.

Я опускаюся на стілець. Механік прихиляється до письмового столу.

— У якийсь момент необхідно було зробити вибір. Одні стали помічниками суддів, а потім і суддями. Вони часто мали природжену віру в справедливість, у систему. Віру в можливість вилікування й відновлення. Інші, такі як я, стали помічниками начальника поліції, поліцейськими слідчими, а потім і співробітниками Державної прокуратури. З часом, можливо, навіть слідчими Державної прокуратури. Ми були недовірливі. Ми вважали, що заява, зізнання, подія рідко є тим, чим вони здаються на перший погляд. Ця недовіра була для нас чудовим знаряддям. Поки об’єктом її не ставала наша робота чи саме міністерство. Ні за яких обставин чиновник обвинувальної інстанції не повинен сумніватися в тому, що він має рацію. Пресу з будь-яким нетактовним питанням йому слід відсилати до вищих інстанцій. Будь-яка опублікована стаття, що містить бодай натяк на критику, — та, власне кажучи, кожна стаття — буде витлумачена як вияв нелояльності щодо міністерства. У певному сенсі в Міністерстві юстиції не існуєш більше як індивід. Більшість підкоряються цій вимозі. Я можу вам повідомити, що багато хто глибоко в душі вважають благом те, що держава звільняє їх від необхідності бути самостійними людьми. Від тих, хто не може вписатися в систему, позбавляються на більш ранньому етапі.

Я зустрічала подібне під час довгих переходів. Коли людина вкрай змучена, вона несподівано виявляє в глибині себе безодню веселого цинізму.

— Та все ж іноді трапляється, що якась темна особа залишається в системі. Людина, якій вдається приховувати свою справжню сутність доти, поки не стає надто пізно. Поки вона не зробить себе такою незамінною, що міністерство ледве може відмовитися від неї. Така людина ніколи не досягне вершини. Але вона може досягти певних висот. Може навіть стати слідчим Державної прокуратури. До цього моменту вона стає надто старою — і, можливо, у своїй галузі надто компетентною, — щоб без неї можна було обійтися. Але вона завдає занадто багато клопоту, щоб можна було просувати її вгору. Така людина завжди буде камінцем у черевику міністерства. Вона не заподіює надто болючих відчуттів, але вона дратує. Таку людину з часом спробують помістити в яку-небудь нішу. Де можна використати її завзятість і пам’ять, але де її тримають подалі від громадськості. Можливо, вона врешті-решт почне виконувати особливі доручення. Наприклад, розслідування, сама природа яких така, що їй доводиться триматися в тіні. До неї може врешті-решт потрапити скарга на хід слідства у справі про смерть маленького хлопчика. Якщо до того ж виявиться, що в цій справі вже є якась доповідна записка.

Він не дивиться в наш бік. Він говорить, дивлячись прямо перед собою.

— Буває так, що згори спускають вказівку, що того, хто скаржиться, треба заспокоїти. «Натиснути на нього», як говорять на Слотсхольмені. У таких справах нагромаджено певний досвід. Але цього разу справа складніша. Смерть дитини. Фотографії її слідів на даху. Це легко може стати питанням сумління. І я висловлюю припущення, що в смерті хлопця є щось незрозуміле. Але я не отримую ніякої підтримки ні від поліції, ні з міністерства.

Він важко підіймається зі стільця.

— Потім стається цей інцидент з пожежею. На жаль, це