Подаруй мені тата - Анна Дрімс

Ніка

Вранці прокидаюся, чуючи сміх у вітальні. Виходжу з кімнати та бачу, як Надійка та Віта щось малюють, обговорюючи мультик, що йде по телевізору.

— Мама! — скрикує дочка. — Ти прокинулась? Це ми тебе розбудили? — сипле запитаннями, підбігаючи до мене.

— Ні, — обіймаю Надійку, — я встала, тому що вже виспалася.

— Ти малюй, — каже Віта, — а я піду маму чаєм напою. Добре?

— Так, — радісно відповідає моє маля, повертаючись на своє місце.

— Надю я погодувала, не хвилюйся, — каже подруга, проходячи повз мене. — Ідемо.

На кухні вона заварює чай.

— Віт, — кличу її, обертається. — Як ти думаєш, я вчора правильно вчинила? — тихо питаю, відчуваючи, як знову починаю розкисати.

— Отже, так, — впевнено починає відповідати, перебиваючи мене. — Як я думаю? Ну, слухай, — ставить переді мною чашку та тарілку із сирниками. — Якщо йому справді ви з Надійкою потрібні, він це проявить якось, а не кине все на самоплив, як скривджений маленький хлопчисько. Якщо не ідіот, звісно… — тихо додає останню фразу. — Зрозуміла? — голосно питає.

— Так, — киваю, роблячи ковток чаю. Може, вона має рацію? — Може, треба було з ним поговорити?

— Якщо подзвонить чи прийде, поговориш, — сідає навпроти. — Без паніки. Ось, — киває у бік доньки, яка дивиться мультик, — надійка заспокоїлася, про Ігоря не питала та не розповідала нічого.

— Не здивована, — засмучено кажу. — Після вчорашніх її сліз… Це, мабуть, навіть на краще. Ще цей лист...

— Послухай, можливо, це й неправильно, але... не думай ні про що цими вихідними. Відпочивай, а в понеділок вирішиш, що робити далі. Пішли зі мною до магазину? — раптом переводить тему. — Мені треба купити вбрання. Бодя сказав, що завтра ввечері зробить сюрприз, попросив бути у вечірній сукні. М? — усміхається. — Купимо щось тобі, Наді оновимо гардероб кількома вбраннями, зайдемо до кав’ярні. Поїхали? — запитує та відразу додає, погрожуючи вказівним пальцем. — Мені потрібен погляд із боку. Так би мовити, незалежний експерт.

— Гаразд, — погоджуюсь.

За годину ми вже заходимо в торговельний центр, Віта відразу тягне нас до одного з брендових магазинів. Ціни там, звичайно, космос, але, знаючи подругу, я розуміла, що вляпуюсь з цим шопінгом по самі вуха.

Чекаю на Віту біля примірювальної, поки Надійка розглядає сумки…

— Привіт, — чую чоловічий і трохи знайомий голос позаду себе. Обертаюся. — Ніка, — посміхається. — А я дивлюся, чи це ти, чи ні?

— Я, — окидаю поглядом старого знайомого. — Привіт, Каріме. Не чекала тебе тут побачити…

— Я тебе теж. Як ти? — цікавиться, і, як мені здається, щиро.

— Нормально, — відповідаю рівним, спокійним тоном. — А ти?

— Ну як? — виходить із приміряльної Віта. Крутиться довкола себе.

— Це воно, — усміхаюся.

— Може, познайомиш? — посміхається Карім, з цікавістю розглядаючи подругу, проте та повністю ігнорує його.

— Так, звичайно, — киваю. — Це Віта, моя подруга, а це Карім… друг Ігоря…

— Вже ні, — каже, а я здивовано дивлюсь на нього. — А твоя подруга… — киває у її бік.

— У курсі мого минулого, — перебиваю, розуміючи, до чого він веде.

— Ти мене вибач за той випадок.

— Ти не винен… — сумно посміхаюся, подумки занурюючись у спогади…

— Це неправда... — хитаю головою, не бажаючи вірити в почуте.

— Правда, — безжально продовжує бити словами Карім. — Ми заклалися на тебе, точніше на те, через скільки днів він затягне тебе до ліжка…

— Припини! — вигукую, намагаючись припинити цей кошмар. Починаю істерити. — Будь ласка… — плачу, гормони дають про себе знати. Ідіотка! Сподівалася, все можна повернути... майже простила йому тих дівчат... — Боже... Дурна... Яка ж я дурна...

— Пробач… — долинає чоловічий голос крізь пелену сліз… Здригаюсь, відчуваючи, як він торкається моїх плечей.

— Чому зараз? — скрикую, відсторонюючись.

— Ти мені подобаєшся!

— Що? — у шоці дивлюся на нього.

— Ти не мусиш його прощати, — намагається доторкнутися, махаю руками, не даючи торкнутися себе, відштовхую його долонями в груди, відсторонюючи від себе якомога далі— Послухай, він зрадив тебе… — спокійно каже.

— Іди геть! — кричу голосом, що зривається, перебиваючи його. — Будь ласка, просто піди… — прошу, витираючи сльози тремтячими руками. — Геть! — зриваюся.

Він іде, а я осідаю на підлогу, хапаючись руками за волосся… Не можу повірити в це божевілля, яке просто валиться на мене з руйнівною силою…

— Винен, — вириває зі спогадів голос Каріма, тре долонями обличчя, тяжко видихає. — Ми не закладалися на тебе. Він вліз у якісь проблеми, там щось трапилося… — сумбурно розповідає. Нічого не можу збагнути. — Загалом, він попросив мене про послугу… Боявся, що якщо він сам тобі скаже щось подібне, ти не повіриш. Я намагався його відмовити, але… Він вирішив, що так буде краще. Вибач…

— А чому ти розповідаєш про це зараз? — перебиваю.

— Я не хотів, щоб тобі було боляче, але так склалися обставини.

— Совість прокинулася, — нападає Віта, перебиваючи його. — Невже спати ночами не можеш? — фальшиво дивується, розводячи руками. — Не вірю!

— Ти мені, правда, тоді подобалася, — каже мені, ігноруючи подругу. — Я хотів…

— Залікувати поранену дівочу душу, — знову вставляє свої п'ять копійок Віта. — Вгадала?

Мені б її бойовий характер.

— Так, — роздратовано відповідає. — Але потім ти зникла, — намагаюся вкласти у голові отриману інформацію. — Може…

— Вибач, але ні, — обриваю його. — Не може.

— Ще раз вибач. Залишу вас, — натягнуто посміхається, дивлячись на Віту. — До зустрічі.

— Не дай Боже, — відповідає замість мене подруга.

Карім немов випаровується.

— Ніка… — кличе Віта. — Ти в порядку?

— Ні, — зізнаюся. — Я після тої розмови знепритомніла, мене сусідка знайшла, добре, що Карім двері не зачинив у квартиру. Перенервувала... — голос зрадницьки тремтить, коли згадую, як мало не втратила Надійку. Дурепою була... Ще після цього дурниць наробила... — прокинулася вже в лікарні, із загрозою викидня. Лікарі зателефонували мамі. Вона забрала мене до себе, тому він мене не знайшов.