Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Панас Мирний

Придибав він і тепер. За ним — другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчиної горілки; п'ють собі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там було дворових. Випущені на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку, — вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротати ті тяжкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горілці киснути, її п'яним хмелем підсолоджували своє гірке життя: не покинути ж було своєї втіхи тепер! І вони мерщій кидали панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не було за що випити, піджидали — може, хто піднесе чарку-дру-гу. Шинкове панібратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер, — Чіпка не обминув і їх чаркою...

Як підпили вже, то той заспівав з п'яних очей, той бідкався, — куди його пристати, як з паном розв'яжеться... А Чіпка не дослухається. В одній сорочці, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навіжений...

— Що це воно за знак. Чіпко? — питає його Кабанець, коли Чіпка знемігся трохи: — ти ж, мов, до сього дива не теє?..

— Не вживав? — Ні!.. А тепер буду...

— Чого ж це так?

— Бо нігде немає правди... немає добра... і землі нема... пропала! Ну й гуляй!

— Та де ж твоя земля ділася?..

— Де?.. взяли.. одняли гаспидські п'явки... пропала!.. А земля пропала — все пропало.

— Так, так, —підхопили двораки:—без землі— що?.. Без землі — життя нема!

— Риба без води, а чоловік без землі — гине, — увернув Кулик по-письменному.

— Егеж, еге... А коли так — пий, поки п'ється, гуляй, поки гуляється! Без землі... все по боку! Нащо воно? Навіщо тепер корова, кобила, вівці?.. Га?.. Навіщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! — Та, бух! по столу кулаком...

Стіл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навіть упала додолу, під стіл, та ніхто не поліз її доставати: всі задивились на Чіпку... А він знову за своє:

— Дядьку Якове! Ніхто не зна... о-ох! ніхто не зна... Прокляті! П'ятдесят рублів хотіли за землю.... Не в землі сила, не в землі вона була... ні! Земля — що?.. Земля!.. Хліб родить, як коло неї походиш; хазяїном робить... Сказано: земля! А без землі — усе пропало... усе! — Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскреготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову — та й притих...

Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку, — дивувалися його непевним речам, а проте пили його горілку, поки до каплі випили. Тоді дехто давай рушати.

— Ану, Микито, час додому! — каже, ледве стоячи на ногах, один кріпак до другого, що сидів та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами... — Чув, Микито? рушай!

— Підожди трохи, — одказує Микита.

— Чого?.. Ходім, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лічити, дарма що він по-письменному балакає...

А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і залепетав :

— Аще, аще, єда... єгда... бо... созда... мир... Сата-наїл заздрив. Согріши Адам з ївою... нехай царствує!.. Людіє! од слуха зла не убоїмся...

Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже річ не про Йосипа, устав, вийшов за сусідом з хати... Хто тверезіший, собі став за шапку братись. А зосталися самі п'яниці. Той харчав, звалившись під лавкою; той сидів, обпершись спиною об косяк вікна, та здригу-вав — замерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п'яницьку пісню — чи про "журбу впрямую", чи про неслухняну "долю"...

Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи — п'яний-п'яний, п'яніший землі...

Як глянула Мотря на його, то й перелякалася...

— Що це, сину?!, на яких це радощах?.. Чіпка сів на лаві, схилив голову...

— Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те...

— Свитка?.. шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли... у-у... у... — завів на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.

Материне серце мов хто в жмені здавив... Давай вона його умовляти:

— Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кілька літ, та хліб їли... й тепер не сидітимемо без його... Ти тоді малий був, — сама пучками та ручками заробляла, — та не померли з голоду... А тепер — не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу... Що ж робити? На все його святая воля!

— Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого — ані-ні!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало... все пропало! І добро й душа пропала... бо немає правди на світі... немає між людьми... Тепер моє щастя — ось-ось було, та... уплило!.. — Чіпка розвів руками — і задумався...

— А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще-змалечку ненавиділи — з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались... Я малим був, а все бачив... За чортенр щитали... Я чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей прощати, а дід — любити... Дурнії дурні! не стоять вони слова доброго... їх мучити... му... морр...

Та — пуць! на землю... Так і захарчав... Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, вкрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку... Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала она свою криваву працю; перескочила її гадка на вого чоловіка-москаля... Де він? що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився, та так де-небудь під шинком богу й душу віддав... Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці — харчав, і стиха прошептала: "Господи! сохрани його й заступи!"

Прокинувся Чіпка — вже геть підбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його... Походив він, походив по хаті; не глянув навіть матері в вічі; вийшов, ніби до худоби, та й потяг — не в загороду, а прямісінько до Гальки... На третій день — знову на ослоні в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала...