Замкнена кімната - Пер Валє

Звичайно, десятник записував про це в журналі відповідного складу.

— А ті журнали збереглися?

— Мабуть.

— І де вони?

— В котромусь із старих ящиків на горищі. Там неможливо щось знайти. Принаймні цієї хвилини.

Фірма була давня, і її контора завжди містилася в цьому будинку. Тому й паперів справді мало назбиратися безліч.

Мартін Бек і далі наполягав на своєму проханні, і на нього почали вже дивитися сердито.

Але таку ціну він ладен був заплатити. Після недовгої суперечки про значення слова «неможливо» в конторі вирішили, ще найпростіше задовольнити бажання цього настирливого відвідувача, інакше його не спекаєшся.

На горище послали молодого службовця, який майже — зразу повернувся і безпорадно розвів руками. Мартін Бек помітив, що на піджаку в службовця немає жодної порошини, й зголосився сам піти з ним на пошуки.

На горищі було гаряче, в сонячному світлі танцювали порошини, але сама робота була не важка. Через півгодини вони натрапили на потрібний ящик. Папки були давнього типу, картонні, з коленкоровими спинками. На наліпках стояв номер складу й рік. Набралося всього п'ять папок з потрібними йому паперами і датою — від другої половини шістдесят п'ятого до першої половини шістдесят шостого року.

Молодий службовець зліз з горища вже не такий чистенький, його піджак просився в хімчистку, обличчя все було в брудних патьоках.

У конторі глянули на папки здивовано й неприязно.

Ні, ніякої розписки за них не треба і навіть не обов'язково їх повертати.

— Гадаю, я завдав вам не дуже великого клопоту, — люб'язно сказав Мартін Бек на прощання.

Його провели похмурими поглядами, коли він виходив, затиснувши під пахвою свій здобуток.

Ні, він не додав популярності найбільшому в країні бюро послуг — як недавно сказав про поліцію начальник центрального управління, чим здивував, коли не спантеличив навіть своїх колег.

На Вестберзі Мартін Бек найперше поніс папки в туалет і витер з них порох. Потім умився сам, вернувся до кабінету і взявся читати їх.

Він почав о третій годині, а о п'ятій вирішив, що можна кінчати.

Записи в журналі проводили відносно дбайливо, проте вони здебільшого були не дуже зрозумілі для сторонніх. Кожного дня занотовували прийняті й відіслані вантажі, але вживали забагато скорочень і термінів.

Та Мартін Бек однаково знайшов те, що його цікавило: через різні проміжки часу траплялися записи про пошкодження вантажу. Наприклад:

«Пошкоджений під час транспорту 1 ящик мар. грибів. Зам. гурт. Сванберг, Гувудсгатан, 16, Сольна».

Щоразу вказувано, який товар був у ящику і хто його мав отримати.

Загалом пошкоджень було не дуже багато, але впадало в око, що найбільше розбивалися ящики зі спиртними напоями, продуктами й товарами широкого вжитку.

Мартін Бек старанно виписав у свій блокнот усі пошкодження й дати, коли вони сталися. Вийшло близько п'ятдесяти нотаток.

Скінчився перегляд, він відніс папки до канцелярії й написав на аркуші паперу, щоб їх відіслали поштою в транспортне агентство.

Зверху на папки він поклав білий бланк управління поліції, написавши на ньому: «Дякую за допомогу! Бек».

Дорогою до метро він раптом подумав, що через нього агентству додасться роботи, і, на свій подив, відчув таку собі дитячу зловтіху.

Чекаючи на зелений поїзд, до якого доклали рук вандали, Мартін Бек думав про контейнерні перевезення: тепер не впустиш сталевого контейнера з пляшками коньяку, щоб потім можна було розбивати їх і зливати коньяк у каністру чи бідон. Зате теперішні гангстерські синдикати мають можливість перевозити контрабандою все, що завгодно. І перевозять щодня, тому що митна служба, зовсім утративши контроль над розвитком торгівлі, зосередила всю свою увагу на безглуздий контроль особистого багажу, виловлюючи з нього не зазначений у декларації блок сигарет чи пляшку віскі.

Прибув поїзд. Мартін Бек зробив пересадку на станції «Центральна» і вийшов біля Торговельної школи.

У пивниці на Сурбрунсгатан продавщиця підозріло подивилась на його піджак, зім'ятий і запорошений після відвідин горища транспортного агентства.

— Будь ласка, дві пляшки червоного вина, — попросив він.

Продавщиця відразу натиснула кнопку під прилавком, від якої засвічувалась червона контрольна лампочка, й суворо попросила в нього посвідчення.

Мартін Бек витяг свій документ, і продавщиця почервоніла, ніби стала жертвою непристойного, дурного жарту.

Забравши вино, Мартін Бек подався до Реї.

Він натис на дзвоник, тоді штовхнув двері. Зачинено. Але в передпокої світилося світло, — тому, почекавши, він знову подзвонив.

Рея відчинила. Сьогодні вона була в брунатних вельветових штанях і якійсь довгій, майже до колін ліловій кофті.

— О, це ти, — кисло мовила вона.

— Можна зайти?

Вона підвела на нього очі.

— Заходь.

Рея обернулась, і Мартін Бек рушив за нею до передпокою.

Ступивши два кроки, вона зупинилась і похилила голову. Потім вернулася до дверей і пересунула запобіжник так, щоб замок не зачинявся. Тоді передумала, знов замкнула двері й пішла поперед Мартіна Бека до кухні.

— Я купив дві пляшки вина.

— Постав їх у буфет, — мовила Рея, сідаючи до столу.

Там лежали розкладені книжки, папери, олівець і рожева гумка.

Мартін Бек витяг з торби пляшки і сховав у буфет. Рея позирнула в його бік і невдоволено спитала!

— Навіщо таке дороге?

Він сів напроти неї.

— Знов Сверд? — Вона пильно глянула на нього.

— Ні. Хоч може бути як привід.

— А тобі треба приводу?

— Треба. Для хоробрості.

— Ну добре, — мовила вона. — Питимемо чай.

Вона відсунула книжки вбік, підвелася й заторохтіла посудом.

— Взагалі я хотіла ввечері трохи почитати. Та обійдусь. Надто вже сумно сидіти самій. Ти вечеряв?

— Ні.

— От і добре. Зараз щось придумаю.

Вона вперлася однією рукою в стегно, а другою почухала потилицю.

— Рис, — сказала вона. — Чудово. Зварю рис, а потім заправлю його чимось, щоб було смачно.

— Нехай буде рис.

— Але тобі доведеться почекати десь хвилин із двадцять. А тим часом вип'ємо чаю.

Рея дістала чашки й налила чай. Тоді сіла, взяла дужими широкими пальцями чашку й дмухнула в неї, і далі дивлячись на нього трохи невдоволено.

— Між іншим, ти вгадала про Сверда. В нього є гроші в банку. І чимала сума.

— О-о-о, — озвалася Рея.

— Хтось платив йому по сімсот п'ятдесят крон щомісяця. Тобі не спадає на думку, хто це міг бути?

— Ні. Він же нікого не знав.

— Чого він перебрався?

Рея здвигнула плечима.

— Я маю тільки одне пояснення: йому тут не подобалося. Він же був дивак. Кілька разів нарікав, що я пізно замикаю двері під'їзду. Наче будинок тільки для нього.

— Так, це слушно.

Вона трохи помовчала, тоді спитала:

— Що слушно? Ти довідався про Сверда щось цікаве?

— Не знаю,