Асистент - Тесс Геррітсен

Ваша подруга,

Ґлорія

Ріццолі дивилася на ці слова і не могла повірити, що вони належать притомній людині. «Класно, якби ви мені написали», «ваша подруга»…

— Боже милий, — сказала вона, — ці люди ненормальні.

— Їх вабить слава, — відповів Дін. — Вони не мають власного життя. Почуваються ніким. Тому намагаються зав’язати знайомство з кимось відомим. І ще вони хочуть, щоб трохи цього блиску перейшло й на них.

— Блиску? Ви так це називаєте?

— Ви знаєте, про що я.

— Ні, навіть гадки не маю. Я не розумію, чому жінки пишуть листи чудовиськам. Вони хочуть любовних пригод? Шаленої пристрасті від хлопця, який може нутрощі їм вирізати? Від цього їхнє жалюгідне життя засвітиться новими барвами?

Вона відштовхнула крісло, підійшла до стіни з вузькими вікнами і зупинилася там, склавши руки на грудях, подивляючи на вузький сонячний промінь і шматок блакитного неба. Навіть цей мізерний краєвид був приємніший за читання листів від шанувальників Воррена Гойта. А той, певна річ, насолоджувався увагою. Він, мабуть, вважав кожен лист живим доказом того, що все ще має владу над жінками. Що навіть тут, замкнений у в’язниці, він може позбавляти розуму й маніпулювати. Перетворювати жінок на речі.

— Ми гаємо час, — злісно сказала Ріццолі, проводжаючи поглядом зграю птахів.

Вони летіли повз будівлю, де в клітках тримали людей. Де за ґратами сиділи чудовиська, а не пташки.

— Він не ідіот. Він знищив би все, що виказує його зв’язок із Домінантом. Захистив би свого нового партнера і не залишив би нам корисних зачіпок.

— Корисних, може, й не залишив би, — озвався Дін під шурхіт листів. — Але його кореспонденція змушує замислитися.

— Ну, звісно. Дуже мені треба читати, що ці прибиті мішком жінки йому написали! Та мене від цього нудить!

— Може, так і було задумано?

Ріццолі озирнулася й поглянула на нього. Сонячний промінь, який прорвався крізь вузьке вікно, впав на його обличчя, підсвітивши одне блакитне око. Ріццолі завжди знала, що в Діна дуже ефектне обличчя, але ніколи не бачила цього так явно, як зараз, за цим столом.

— Вас пригнічують листи від його шанувальниць.

— Пригнічують?! Та я просто закипаю! Хіба не видно?

— Видно. І він це передбачив. — Дін кивнув на листи. — Він знав, як вони на вас подіють.

— Ви думаєте, ці всі листи тут лише заради того, щоб викрутити мені мізки?

— Це головоломка, Джейн. Він залишив це тут для вас. Мила колекція листів від його найпалкіших шанувальниць. Він знав, що, врешті-решт, ви будете тут, у цій в’язниці, і прочитаєте все, що йому хотіли сказати люди. Може, він хотів показати вам, що справді має шанувальниць. Що, попри вашу зневагу, є жінки, які його не зневажають, а обожнюють. Він наче коханець, якому відмовили. І тепер намагається змусити вас ревнувати. Вивести вас із рівноваги.

— Годі в цьому колупатися!

— І воно працює, правда ж? Погляньте на себе. Він так вас накрутив, що ви навіть сидіти спокійно не можете. Він знає, як маніпулювати вами і як вас дражнити.

— Ви його переоцінюєте.

— Невже?

Вона махнула рукою на листи:

— Це все було для мене? Хіба я центр його світу?

— А він хіба не центр вашого? — тихо запитав Дін.

Вона дивилася на нього, не в змозі знайти відповідь, бо її вразила неспростовна правдивість його слів. Воррен Гойт справді був центром її світу. Він царював над її кошмарами, наче темний володар. І коли вона не спала, він контролював її уяву, завжди готовий вийти зі своєї схованки й увірватися до її думок. У тому підвалі він позначив її як свою власність. Кожен нападник мітить свою жертву, і вона не може стерти це тавро. Він вкарбував його до шкіри її рук, випік на її душі.

Ріццолі знову сіла за стіл, збираючись із силами, щоб завершити свою роботу.

На наступному конверті було надруковано адресу відправника: Доктор Дж. П. О’Доннел, 1634, Бретл-стрит, Кембридж, штат Массачусетс, 02138. На Бретл-стрит, розташованій біля Гарвардського університету, у гарних будинках мешкала освічена еліта. Промисловці на пенсії та університетські професори бігали вранці по одних доріжках і махали одне одному з-понад акуратно підстрижених живих огорож. Не той район, у якому очікуєш зустріти прислужника монстрів.

Ріццолі розгорнула лист. Його надіслали півтора місяця тому.

Дорогий Воррене!

Дякую вам за останній лист і за два бланки дозволів на оприлюднення інформації. Надані вами деталі дуже допомогли мені зрозуміти труднощі, з якими ви зіткнулися. Я хотіла б поставити вам іще дуже багато запитань і рада, що ви ще налаштовані зустрітися зі мною, як заплановано. Якщо ви нічого не маєте проти, я хотіла б записати нашу розмову на відео. Безумовно, ви знаєте, що ваша допомога надзвичайно важлива для мого проекту.

Щиро,

доктор О’Доннел

— Хто, в біса, така ця доктор О’Доннел? — запитала Ріццолі.

— Джойс О’Доннел? — здивовано сказав Дін.

— На конверті вказано лише ініціали: Дж. П. О’Доннел, Кембридж, штат Массачусетс. Очевидно, вона говорила з Гойтом.

— Не знав, що вона переїхала, — насупився Дін.

— Ви знайомі?

— Доктор О’Доннел — нейропсихіатр. Скажімо так: ми зустрілися в залі суду по різні боки барикад. Адвокати її обожнюють.

— А, можете не пояснювати. Її запрошують на судові засідання як експерта, і вона захищає поганих хлопців.

— Так, — кивнув Дін. — Хоч би що він зробив, хоч би скільки людей убив, приходить доктор О’Доннел і починає розповідати