Фантомна довіра - Лана Вернік
Він посадив Лору на переднє сидіння. Сівши на водійське місце, відкрив бардачок і взяв звідти зелену пластикову баночку, що стояла скраю. Лариса бачила, що ще там лежали якісь папери. Багато різних паперів, серветки, ножі і пістолет...
— У тебе ціла зброярня на колесах, — сказала Лора, перевівши погляд від бардачка на нього.
— Десь так, — він усміхнувся, відкриваючи банку. — Але тебе це не лякає.
— Ні.
— Це добре, — він набрав на палець незрозумілу напівпрозору густу мутну масу і, взявши руку Лори, наніс її на червону шкіру зап’ястя. Вона хотіла запитати, чим саме це добре, але не наважилась. Запитала про “ліки”.
— Що це таке?
— Уявлення не маю. Якась бурда, — він усміхнувся.
— Бурда? — Лора здивовано поглянула на нього.
— Не бійся, я перевіряв на собі дію цієї штуки багато разів. Як бачиш — живий.
— Переконливий аргумент…
— Її мені дав один африканський шаман. Не знаю, що він туди нашаманив, та синці ця штука прибирає мало не миттєво. А тобі ж потрібні на завтра цілі руки, щоб мама не задавала питань, бо доведеться казати, що мафію ви ліквідовували буквально, — говорив він, розмазуючи тонким шаром масу. Речовина пахла приємно, чимось знайомим і пряним, шкіра під нею трохи німіла і поколювала.
— Це точно… — вона насупилась. Синці на руках мама помітить одразу ж. Зараз не зима і їх не сховати під светром. Якщо цей засіб не допоможе — мама виїсть їй мозок. — А де ти знайшов шамана?
— В Африці.
— Ти був у Африці? — здивувалась Лора.
— Так. Конкретно цього шамана я зустрів у Заїрі. Хоча, такої країни вже майже місяць як нема… Тепер це Демократична Республіка Конго… Зміна влади.
— А ти був ще в якихось країнах?
— Був, тільки вони не туристичні. Там… неспокійно. Був по роботі, — він закінчив з лівою її рукою і почав мастити праву.
Лариса поглянула на його серйозне обличчя. Хотілось запитати, що у нього за робота, але чи не буде схоже це на допит? Він же міг сам сказати, чим займається… І вся ця зброя…
— Мабуть, цікаво побачити світ… — зітхнула Лора. Степан поглянув на її насторожене обличчя і повернувся до рук.
— Трохи виснажливе заняття. Купа щеплень, довгі перельоти... Ну, і зміна клімату теж не завжди у кращий бік… Африка занадто спекотна для мене. Не люблю спеку. А місцеві комахи — це взагалі окрема тема... Добре, що хоч повернувся без малярії, — він усміхнувся.
— І я не люблю спеку, — Лариса теж усміхнулась. — Коли холодно — можна щось одягнути, щоб стало тепліше, а коли спека — знімання одягу зовсім не допомагає...
Степан поглянув на Ларису, і вона одразу замовкла, відчула, як по щоках розлився рум’янець. Він удсміхнувся і знову перевів погляд на її руки. Лоро, ну коли ж ти навчися спочатку думати, а потім говорити?
— Наче все, — він оглянув виблискуючі від “мазі” поверхні її рук. Лариса піджала губи. У неї ще було одне місце зі свіжими синцями, але їх можна від мами приховати, тому вона опустила очі і мовчала. Проте від пильного погляду Степана її думки не сховались. — Де ще?
— Там не видно…
— Розстібай джинси, — сказав він серйозним тоном здогадавшись про “ще одне” місце. І Лора перелякано поглянула на нього.
— Не треба…
— Лоро, давай хоч поглянемо, наскільки там все серйозно, — бачачи вагання Лариси він схилився до її обличчя. — Тобі допомогти?
Хвиля жару накрила дівчину. Пальці не слухались і руки тремтіли, коли вона розстібала ґудзик і блискавку на джинсах. Водночас Лора подумки дякувала Тоні, що та примусила її одягнути гарну білизну, за яку буде не соромно зараз. Степан не вагаючись підняв блузу і відвернув джинси. Кілька секунд він просто дивився. Плаский дівочий живіт по низу оперізувала червона смуга і була добре помітною. Проте, краще вже ця смужка, ніж розбите обличчя... Він взяв на палець мутну речовину і намастив пошкоджену шкіру на її лівому боці. Дотики його пальців розливались по тілу хвилями, позбавляючи Лору можливості дихати. Вона дивилась на його зосереджене обличчя і їй здавалось, що Степан стиснув щелепи “лікуючи” її. Отже, не все “так просто” і для нього...
— Повернись іншим боком, — сказав він і Лора слухняно розвернулась до водійського сидіння обличчям, підставляючи йому свій правий бік.
З правого боку синець був більшим — через напрям ривка. Степан, вмочивши палець у мазь, повільно провів по синцю, розподіляючи ковзаючими рухами ліки. Лариса мало не втрачала свідомість, і серце просто вистрибувало з грудей від всього цього шаленого дійства. Лора не могла відвести від Степана очей. Він був поруч: такий бажаний, такий близький і такий далекий… Цей момент вона назве “найеротичнішим в житті”, коли міцна чоловіча рука обережно і турботливо ковзала по її тілу, не перетинаючи межі дозволеного... Прибравши руку з її боку, Степан поглянув їй в очі — розширені зіниці видавали збудження, але поводився він дуже стримано.
— Потрібно почекати, доки шкіра вбере в себе ліки. Коли будемо їхати назад — ще раз намастимо.
Лора не могла нічого йому відповісти, горло стис клубок. Вона просто дивилась і розчинялась в його гетерохромних очах. Степан перевів погляд на її губи, потім знову поглянув у очі і відхилився. Закрутив кришку і, відкривши бардачок, поставив баночку на місце. Лариса простежила поглядом за його рухами і засоромилась своїх відчуттів і бажань. Потрібно якось продовжувати розмову… Про що ж говорити?
— А для різаних ран він тобі такого чудо-засобу не дав? — запитала Лариса несміливо.
— На жаль — ні… Хоча, мабуть, у нього щось таке було, — Степан знизав плечами, намагаючись не дивитись на неї.
— Наступного разу запитаєш?
— Якщо він буде живий — обов’язково.
— Він такий старий?
— Ні, не старий. Просто Африку зараз штормить... Десь затихає, в іншому місці спалахує… Для когось війна, а для когось…
