Темний шлях - Анні Кос

— Гей, це всього лише я. Я не завдам шкоди.

Йорунн не витримала і розплакалася, розмазуючи зрадливі сльози по щоках. «Зберися, дочко конунга, зберись, дівчинко! Люди ж дивляться, ти маєш бути сильною! Ти не маєш права показувати свою слабкість! — повторювала вона собі, але зупинити потік горя, який полився, ніби вода з дірявої греблі, не змогла. Хала все ж міцно притис її до грудей, намагаючись втішити. Вона знайшла його руку у пітьмі та стиснула до болю. Нарешті, знесилившись від сліз, вона заснула, але навіть у забутті продовжувала тихо схлипувати.

***

Намагаючись не розбудити свою пані, Хала акуратно уклав дівчину біля стіни та прикрив своїм плащем. Трохи осторонь решти бранців зібралася невелика купка людей: старий Лонхат, Хала, Кіт та ще кілька легкопоранених.

— Я не знаю, чого чекати від завтрашнього дня, — важко зітхнув старий. — Зараз ми надто втомились, пораненим треба дати відпочити. Можливо, вже вранці нас стратять, але щось підказує мені, що в Талгата можуть бути важливіші справи. Думаю, ввечері він влаштує грандіозне свято перемоги. Якщо мої сподівання справдяться, його люди переп'ються. І, якщо, звісно, ми досі будемо живі, це буде слушний час, щоб втекти.Темрява надасть нам шанс. Двері тут міцні, вибити не вдасться, але є шанс зняти їх із петель. Нам знадобиться надійний важіль, шукайте все, що може стати в пригоді: дошки, лавки, полиці. Якщо ні, спробуємо розібрати покрівлю. Хала, що з пані? Триматися верхи зможе?

— Думаю, так, тільки хай відпочине, надто багато їй довелося сьогодні пережити.

— Наше основне завдання — вивезти звідси Йорунн. Поки ми не знаємо, яка доля спіткала Ліда, вона може стати єдиною законною спадкоємицею конунга. А тому врятувати її треба за будь-яку ціну, — Лонхат примружився, намагаючись розібрати у темряві обличчя співрозмовників.

— Потрібні коні, — подав голос Хала. — Я можу вкрасти їхніх, хоч вони й не такі швидкі, як були наші. Але що робити з тими, хто поранений? Залишити їх тут означає просто кинути на смерть. А якщо заберемо з собою, не всі переживуть втечу.

— Більше ми нікого не кинемо, досить смертей, — тихо відповів Лонхат, — а кого покличуть духи, вже не нам вирішувати.

— Харчування та зброя? — спитав хтось. — Довго з порожнім животом не проскачеш, а полювати, гадаю, будемо не ми, а на нас.

— Поруч із нами караульня, я пролізу у вікно другого поверху і поцуплю мішки з провізією, — задумливо протягнув Кіт. — Крім того, треба буде пошукати зброю, хоча б луки й списи.

— Сам переб'єш варту? — навіть у темряві було зрозуміло, що Хала сумнівається.

— Навіщо ж сам? Разом з тобою.

Хала задоволено пхекнув.

— Тоді наше головне завдання — пережити завтрашній день. Пам'ятайте про обережність, можливо, іншого шансу ми не матимемо, — тихо закінчив Лонхат. — Усім спати. Чергових не залишаємо, всім потрібний відпочинок.

Всі тут же розійшлися по місцях і почали влаштовуватись на ніч. Хала уважно прислухався до дихання Йорунн і, тільки переконавшись, що вона міцно спить, тихо запитав у Кіта:

— Ти розглянув герби тих, хто в чорному? На нагрудниках. І фібули на плащах такі самі. Ніколи не бачив цих знаків. Хто вони?

— Не знаю, — так само тихо відповів Кіт. — Але це точно не підручні Талгата: такі обладунки в степу не носять. І не з тих прийшлих, що ми бачили раніше, бачив, як вони спини гнули? Гадки не маю, хто це. Але Лонхат має рацію: нам треба бути обережнішими, а з тими в чорному — двічі.

— Згоден. — І, трохи помовчавши, тихо попросив: — Якщо мене завтра вб'ють, захисти Йорунн.

— Я віддам життя за неї. Як і кожний тут.

Кіт мовчки потис його руку, і на цьому друзі закінчили розмову.

Ранок для бранців почався зі сходом сонця. Перші сірі сутінки пробилися в підвал через вентиляційні проходи, і, хоча світла було мало, темрява перестала бути зовсім непроглядною. А ось зовні вставати не поспішали: стомлені боєм та пограбуваннями чужинці спали ледь не до обіду. Принаймні, до того моменту, як до хольдингів почали долинати перші звуки, всередині підвалу вже встигли перевірити всі куточки й далекі приміщення.

Бранцям вдалося зібрати чимало корисного, мабуть, поспіхом кочівники не дуже уважно обійшли приміщення. Знайшлося кілька міцних довгих дощок, щоб зробити важіль, початий мішок зерна, борошно, кошик з яблуками, навіть кілька комплектів упряжі для коней, заготівлі смолоскипів і кремінь. Ножів чи зброї, щоправда, тут не зберігалося, проте люди все одно підбадьорилися.

Кіт, що з самого ранку стояв під дверима, дав знак своїм товаришам, як тільки почув кроки ззовні. Суєта всередині підвалу в секунди змінилася тишею, люди завмерли, щоб зайвий раз не нагадувати про своє існування. Але до підвалу ніхто так і не зайшов.

Йорунн прокинулася трохи пізніше за інших. Вона відчувала, що сили потроху повертаються до неї, але очі немилосердно різало після довгих сліз. Намагаючись ні на кого не дивитися, вона підійшла до бочки з водою і, зачерпнувши трохи кухлем, з насолодою вмилася. Потім переплела довге волосся, вибравши з нього по можливості траву та інше сміття. Коли табір нагорі вже почав прокидатися, Лонхат відвів її убік, і вони довго про щось шепотілися, причому щоки дівчини іноді спалахували рум'янцем гніву. Але слухала вона уважно, покірно прийнявши накази наставника.

А потім потягнулися довгі години очікування. Кілька разів бранцям здавалося, що вони чують чиїсь кроки біля дверей, але ті незмінно віддалялися, і знову наставала тиша. Люди стривожено мовчали, ніхто не наважувався перервати її розмовою. Коли сонце піднялося в зеніт, з вулиці почали долинати хрипкі звуки ріжків, радісні крики, вигуки незнайомою мовою, потім хтось забив мечами в щити, вдарили барабани. Почалося свято перемоги.