Шовкопряд - Джоан Роулінг

Майбутня віконтеса — дещо суперечлива постать для ролі ще одного члена родини Россів Кройських, але Яго Росс сміється з думки, ніби серед його близьких хтось не радий буде вітати колишню бунтарку в цьому старовинному і досить великому шотландському роду.

«Власне, мама завжди сподівалася, що ми поберемося,—-розповідає він.— Ми зустрічалися в Оксфорді, та гадаю, були просто надто молоді... знайшли одне одного в Лондоні... обидва щойно закінчили інші стосунки...»

«Закінчили інші стосунки? — подумки спитав Страйк.— Чи дійсно ви обоє їх закінчили? Чи ти з нею спав тоді ж, коли це робив я, і вона не знала, хто з нас був батьком дитини, якою, як боялася Шарлотта, вона була вагітна? Змінювала дати, щоб покрити всі можливі випадки, щоб не перекреслити для себе жодного варіанту...»

...в юному віці потрапила на шпальти газет, коли на тиждень зникла зі школи Бедалес і її шукали по всій країні... лягла до реабілітаційного центру в двадцять п’ять років...

«То все вчорашній день, нема про що згадувати,— усміхається Шарлотта.— Так, замолоду я жила дуже весело, але тепер час набратися статечності, і скажу правду — чекаю на це з нетерпінням».

«Весело жила, га? — спитав Страйк у її прегарного фото.— Було весело стояти на даху і погрожувати, що зараз стрибнеш? Весело було дзвонити мені з психіатричної лікарні й молити забрати тебе звідти?»

Росс, який щойно розлучився (складна історія, яка повсякчас була в полі уваги світської хроніки)... «Шкода, що ми не змогли владнати все без втручання юристів»,— зітхає він... «Я так мрію стати прийомною матусею!» —радіє Шарлотта...

(«Корме, якщо я ще хоч вечір проведу з цими виплодками Анстисів, то Богом клянуся, я котромусь із них голову розіб’ю». А в садку Люсі, дивлячись, як племінники Страйка ганяють у футбол: «Чого ці діти такі гівняні?» Вираз обличчя Люсі, яка випадково це почула...)

Сторінка видала його власне ім’я.

...включаючи дивну інтрижку зі старшим, сином Джонні Рокбі — Кормораном Страйком, який цьогоріч потрапив на шпальти газет...

...дивну інтрижку зі старшим сином Джонні Рокбі...

...старшим сином Джо...

Рвучко й рефлекторно Страйк згорнув журнал і кинув у сміття.

Шістнадцять років — то разом, то нарізно. Шістнадцять років тортур, божевілля і подеколи екстазу. А тоді — після всіх тих разів, коли вона його кидала й кидалася в обійми інших чоловіків так, як інша жінка кинулася б на залізничні рейки,— пішов він. І тим самим перетнув рубікон, який годі було пробачити, бо завжди велося так, що це Страйк був непорушний, мов скеля, від нього треба було йти і до нього повертатися; це він не сахався, він не здавався. Та в ніч, коли Страйк виклав перед Шарлоттою всю її брехню про дитину в її лоні, а вона влаштувала гнівну істерику, гора зсунулася з місця і вийшла у двері; услід Страйкові полетіла попільничка.

Під його оком ще чорнів синець, коли Шарлотта оголосила про заручини з Россом. На це знадобилося три тижні — бо тільки так Шарлотта уміла реагувати на біль: вражати нападника якомога дошкульніше, не думаючи про наслідки для самої себе. І Страйк кістьми відчував — хай друзі могли сприйняти це за гординю,— що і ці світлини в «Татлері», і розрив стосунків такими словами, які образять його найбільше (він легко уявляв, як Шарлотта повідомляє світському журналу: «Та то син Джонні Рокбі»), і цей проклятущий замок Крой... все, все це було зроблено з тим, щоб йому дошкулити, щоб він дивився й бачив, щоб жалкував, жалкував. Шарлотта знала, що Росс за один; вона розповідала Страйкові про ледь прихований алкоголізм і жорстокість, які обговорювали блакитнокровні пліткарі, тримаючи її в курсі подій. Вона жартувала, що легко відбулася. Сміялася.

Самоспалення в бальній сукні. «Дивись, як я горю, Блуї». Десять днів до весілля; і коли Страйк може бути певний чогось у своєму житті, то зараз він був певний: якщо подзвонити Шарлотті й запропонувати втекти з ним — після всіх тих огидних сцен, після всіх слів ненависті, що вона йому сказала, після брехні, плутанини, тонн важкого минулого, що переламали врешті-решт хребта їхнім стосункам,— Шарлотта скаже «так». Утеча була суттю її життя, і тікала вона до нього — бо тут була і свобода, і безпека; раз у раз вона повторювала Страйкові після сварок, які б убили обох, якби душевні рани кровили: «Ти потрібен мені. Ти для мене все, ти ж знаєш. Блуї, я тільки з тобою почуваюся в безпеці...»

Страйк почув, як відчинилися й зачинилися скляні двері на сходи: знайомі звуки появи Робін, яка приходить на роботу, знімає пальто, наповнює чайник.

Робота завжди була його порятунком. Шарлотту бісила його здатність перемикатися — від божевільних сцен і скандалів, від сліз, умовлянь і погроз до повного занурення у справу. Жодного разу вона не змогла завадити йому надягнути форму, не змогла спинити, коли він ішов на роботу, не змусила облишити розслідування. Шарлотта ненавиділа його зосередженість, його відданість армії, його здатність відгородитися від неї: це була зрада, зречення.

І нині, цього холодного зимового ранку, Страйк сидів у своєму кабінеті, маючи поруч у смітті її фото, і прагнув наказів, справи десь далеко, вимушеного перебування на іншому континенті. Він не хотів ходити за невірними чоловіками й коханками чи розбирати дрібні конфлікти сумнівного ділка. Лише один предмет завжди дорівнювався до захвату, який вселяла в нього Шарлотта: неприродна смерть.

— Доброго ранку,— привітався він, кульгаючи до приймальні, де Робін готувала два горнятка чаю.— Чай п’ємо швиденько. Час іти.

— Куди? — здивувалася Робін.

По шибках сповзала сльота. Робін досі відчувала пекучий холод на щоках після того, як бігла тротуаром, мріючи потрапити в приміщення.

— Розслідувати справу Квайна.

То була брехня. Вся влада в цьому питанні належала поліції; що він міг зробити, чого поліція не зробила б краще? Та все ж Страйк кістками відчував, що Анстису не стане чуття на все дивне й збочене, з чим треба розібратися, щоб знайти вбивцю.

— До тебе о десятій прийде Керолайн Інглез.

— Чорт. Доведеться їй відмовити. Справа в тім, що, на думку експертів, Квайн помер незабаром після зникнення.

Страйк зробив великий ковток гарячого міцного чаю. Таким цілеспрямованим та енергійним Робін його давно не бачила.

— Таким чином, у фокусі уваги ті люди, які могли прочитати рукопис першими. Я хочу дізнатися, де вони всі живуть, а ще — чи живуть вони самі. Дізнатися,