Привид - Ю. Несбе
— А пакети ти принесла? — спитав я.
Це запитання було явно зайвим. Вона розклеїлася повністю. І я сказав Ірен, що маю дещо, від чого все знову стане ОК. Я зарядив шприц, і вона витріщилася на мене своїми великими заплаканими очима, а я знайшов на її тоненькій біленькій шкірі синю вену і встромив у неї голку. Натиснувши на поршень шприца, я відчув, як спазми з її тіла перейшли до мого. Її рот розкрився у мовчазному оргазмі. А потім екстаз закрив її очі яскравою ширмою.
Може, Ібсен і був старим мерзотним негідником, але свою хімію він знав добре.
Я знав також, що я втратив Ірен. Я побачив це тоді, коли спитав її про пакети. І збагнув, що віднині життя змінилося безповоротно й назавжди. Тої ночі я побачив, як разом із Ірен в благословенне забуття канули й мої шанси стати мільйонером.
А дідок продовжував заробляти мільйони. Однак йому хотілося більше. І швидше. Наче він хотів щось спіймати, хотів віддати якийсь борг, що його термін сплати наближався. Здавалося, йому самому гроші були непотрібні: будинок залишався таким самим, лімузин — теж таким самим, хоча його регулярно мили й начищали, а кількість персоналу теж не змінювалася і складалася з двох чоловік: Андрія й Петра. Ми й досі мали одного конкурента — Лос-Лобос, — і вони також розширили свої вуличні продажі. Вони найняли в’єтнамців та марокканців, які ще не встигли опинитися за ґратами і які продавали віолін не лише в центрі міста, а й в Конгсвінгері, Тромсьо, Трондхеймі і — якщо вірити чуткам — навіть у Гельсінкі. Може, Одін та Лос-Лобос і заробляли більше за старого, але вони поділили між собою ринок, бійок за територію не було, і ці два конкуренти багатіли, як на дріжджах. Будь-який притомний бізнесмен з нормальним мозком був би радий з такого статусу, курва його мати, кво.
На чистому блакитному небі були лише дві хмаринки.
Одна — це таємний агент в отому ідіотському головному уборі. Ми знали, що поліції дано вказівку не вважати наразі арсенальців пріоритетною ціллю, але Чоловік-берет все одно нишпорив довкола, всюди пхаючи свого носа. Другою був той факт, що Лос-Лобос почали продавати віолін в Ліллестрьомі і Драммені, і це означало, що декотрі наркомани не лінилися їздити туди поїздом.
Одного дня мене викликав дідок і наказав передати повідомлення одному поліцейському. Звали його Трульс Бернтсен, і це повідомлення треба було передати з великою обережністю. Я спитав, чому він не використає для цього Андрія чи Петра, але дідок пояснив, що не бажає будь-якого контакту, який зможе потім вивести поліцію на нього. Це був один з його принципів. І навіть якщо я мав інформацію, яка могла поставити його під загрозу, я був єдиною людиною, окрім Петра та Андрія, якій він довіряв. «Наркобарон довіряє Крадію», — подумав я.
Повідомлення полягало в тім, що він домовився про зустріч з Одіном, щоби обговорити проблему Ліллестрьома та Драммена. Вони мали зустрітися з Одіном в «МакДональдсі» на Кіркевеєн у вівторок о сьомій. Замовили увесь перший поверх начебто для приватної дитячої вечірки. Уявляю собі: яскраві повітряні кульки, різнокольорові стрічечки, паперові капелюхи та довбані клоуни. Та вони повсираються на місці, коли побачать, хто прийшов до них у гості на день народження: м’ясисті дебелі байкери з жагою вбивства в очах та шипами на кісточках пальців, так само дебелі сибірські урки та Одін з дідком, які будуть змагатися, наминаючи картоплю фрі, — хто кого переморгає.
Трульс Бернтсен мешкав сам-один у багатоквартирному будинку в Манглеруді, та коли я завітав до нього рано-вранці одної неділі, вдома нікого не було. Його сусід, вочевидь почувши, як у Бернтсена задзеленчав дзвоник, вистромив голову з веранди й гукнув, що Трульс у Мікаеля терасу будує. І поки я йшов за адресою, яку дав мені сусід, мені подумалося, що, напевне, Манглеруд — жахливий район, бо тут усі всіх знають. Або майже всіх.
Мені вже колись доводилося бувати в Хоєнгаллі. Це щось типу Беверлі-Хіллз в Манглеруді. Великі особняки з видом на Квернердален, центр та Гольменколлен. Я став на дорозі і поглянув на скелет наполовину закінченого будинку. Перед ним стояли якісь типи без сорочок та з бляшанками пива в руках. Вони сміялися й показували на фундамент того, що, вочевидь, мало стати терасою. Я негайно упізнав одного з тих чоловіків. Рекламного красеня з довгими віями. То був новий голова відділу боротьби з організованою злочинністю. Забачивши мене, чоловіки замовкли. І я здогадувався чому. Ці чоловіки були полісменами, кожен з них, і вони відразу ж нюхом зачули бандита. Виникла непевна ситуація. Я не питав у старого, але чомусь мені спало на думку, що Трульс Бернтсен і є отим «повіреним» у поліції, якого дідок радив знайти Ізабель.
— Слухаю вас, — сказав чоловік з довгими віями. Він був також у дуже добрій фізичній формі. М’язи живота — наче камені бруківки. Я й досі мав змогу дати задній хід і побачитися з Бернтсеном пізніше того ж дня. Тому я не знаю, навіщо я зробив те, що зробив.
— Я маю повідомлення для Трульса Бернтсена, — гучно і чітко вимовив я.
Решта обернулися до одного чоловіка, який поставив свою бляшанку з пивом і неквапливо, не зупиняючись, підійшов до мене на своїх кривих ногах так близько, що інші не могли нас чути. Він мав світле волосся, потужну випнуту щелепу, яка висіла мов та шухляда, витягнута зі столу. Його маленькі свинячі очиці світилися ненавистю й підозрою.
Якби він був домашньою твариною, то його слід було би відбракувати з чисто естетичних причин.
— Не знаю, хто ти, — прошепотів кабан, — але здогадуюсь, і тому не бажаю, щоби мені робили отакі візити, чорт забирай. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— Кажи, чого прийшов, і хутчіш.
Я повідомив йому про заплановану зустріч та про її час. І що Одін попередив: заявиться з усією бандою.
— Це все, на що він наважиться, — невдоволено прогарчав Бернтсен.
— Ми маємо інформацію, що він щойно отримав величезну партію героїну, — сказав я. Чуваки на терасі знову взяли свої бляшанки з пивом, але я бачив, що шеф Оргкрима час від часу кидав на нас
