Привид - Ю. Несбе

Харрі повільно кивнув.

Була друга година ночі з гаком. Харрі і досі не спав і курив останню цигарку. На долівці лежали штори та тонка нейлонова нитка. Він дивився на жінку по той бік двору; вона танцювала беззвучний вальс сама, без партнера. Харрі прислухався до звуків міста і дивився, як дим сигарети кільцями піднімається до стелі. Він вивчав звивистий курс тих кілець, придивлявся до тих, на перший погляд випадкових, фігур, які вони утворювали, і намагався побачити в цьому якусь закономірність.

19

Зачистка почалася через два місяці після зустрічі діда й Ізабель.

Першими загриміли за ґрати в’єтнамці. Газети розповідали, що поліціанти завдали удару в дев’ятьох місцях одночасно, знайшли п’ять партій героїну і заарештували тридцять шість в’єтконгівців. Тиждень по тому настала черга косовських албанців. Поліція послала спецназ на штурм квартири в районі Хельсфюр, про яку, на думку ватажка албанців, ніхто не знав. Потім підоспіла черга північноафриканців та литовців. Тип, що був керівником відділу боротьби з організованою злочинністю, такий симпатичний, як у рекламі, з довгими віями, заявив у газеті, що їм надійшли анонімні наводки. Упродовж кількох наступних тижнів усіх вуличних продавців — від чорних як смола сомалійців до білих як молоко норвежців заарештували й кинули до буцегарні. Але жоден з нас, хто був у арсенальській футболці, під цю роздачу не потрапив. І ми швидко відчули, як нам стало просторіше, а черги до нас почали довшати. Дідок взяв на роботу декого з колишніх вуличних продавців, але свого слова дотримувався: торгівля героїном у центрі Осло майже не велася. Імпорт героїну ми різко знизили, бо на віоліні заробляли набагато більше. Віолін був дорогий, тому дехто спробував перейти на морфін, та невдовзі все одно ті люди повернулися до нас.

Ми продавали швидше, ніж Ібсен встигав виробляти.

У вівторок ми розпродалися вже о дванадцятій тридцять, і оскільки користуватися мобілками було суворо заборонено — дідок думав, що тут якийсь довбаний Балтимор, а не провінційний Осло, — я подався на вокзал і зателефонував російському босу з таксофону. Андрій сказав, що він зайнятий, але спробує прислати що зможе. Опісля ми з Олегом та Ірен сиділи на східцях на вулиці Скіппергата і махали руками, відганяючи геть охочих наркоманів, бо у нас при собі не було товару. Десь за годину я побачив, як до нас кульгає знайома постать. То був Ібсен власною персоною. Він був страх як розлючений. Матюкався і горлопанив. Допоки не помітив Ірен. Після цього шторм значно ущух і його тон став більш примирливим. Потім ми пішли до одного внутрішнього двору, де він передав нам пластиковий пакет із сотнею пакунків.

— Двадцять тисяч, — сказав він, простягнувши свою клешню. — За доставку — готівку.

Я відвів його убік і пояснив, що коли наступного разу в нас скінчиться товар, ми зможемо самі до нього прийти.

— Мені не потрібні візитери, — відказав він.

— Я ж заплачу більше двохсот за пакет, — сказав я.

Ібсен підозріло поглянув на мене.

— Ти що, плануєш розпочати власний бізнес? А що на це скаже твій бос?

— Це залишиться строго поміж нами, — відповів я. — Мова йде про невеличкі партії. Від десяти до двадцяти пакетиків для друзів та знайомих.

Він розсміявся.

— Я приведу з собою дівчину, — пообіцяв я. — До речі, її звуть Ірен.

Кульгавий відразу ж кинув сміятися. Поглянув на мене. Потім знову хотів розсміятися, але не зміг. Усе було видно по його очах. А там величезними літерами було написано: «САМОТНІСТЬ. ПОЖАДЛИВІСТЬ. СТРАХ». І бажання. Пристрасне бажання.

— У п’ятницю ввечері, — сказав він. — О восьмій. Вона п’є джин?

Я кивнув, подумавши: «Якщо треба — питиме й джин».

І він дав мені свою адресу.

Два дні по тому старий запросив мене на обід. На якусь мить мені здалося, що то Ібсен мене здав, бо мене настрашив вираз обличчя дідка. Нам подавав Петро. Ми сиділи зі старим у холодній їдальні, і він сказав мені, що згорнув імпорт героїну по всій країні та з Амстердама і зараз його привозили нам з Бангкока двоє пілотів. Він поговорив про цифри, пересвідчився, чи я його вірно зрозумів, а потім повторив своє звичне запитання: чи я й досі утримуюся від прийому віоліну? Потім старий деякий час сидів собі в напівтемній кімнаті і мовчки витріщався на мене, а згодом позвав Петра і наказав йому відвезти мене додому. В авто мені дуже кортіло запитати Петра, чи дідок уже імпотент, але не наважився.

Ібсен мешкав у типовому холостяцькому барлозі в багатоквартирному будинку на пагорбі Екеберг. Великий плазмовий екран, маленький холодильник і голі стіни. Він налив нам дешевого джину з ніяким на смак тоніком, без лимона, зате з трьома кубиками льоду. Ірен спостерігала за дійством. Вона мило посміхалася, поводилася чемно, а розмову вів я. Ібсен сидів з ідіотською усмішкою на своїй мармизі, витріщаючись на Ірен, хоча встигав закривати свою пащеку кожного разу, коли з неї ось-ось мала потекти слина. Він включив якусь довбану класичну музику. Я взяв свої пакуночки, і ми домовилися, що я заскочу до нього за два тижні. З Ірен.

Потім з’явилося перше повідомлення про зниження числа смертей від передозування. Тільки газетярі чомусь забули написати, що віолінщики-початківці лише після кількох тижнів прийому товпилися в черзі з витріщеними очима, здригаючись від синдрому ломки. А коли, простоявши в черзі зі своїми зім’ятими сотенними купюрами, дізнавалися, що ціна піднялася, вони просто плакали і скиглили.

Після нашого третього візиту до Ібсена він відвів мене убік і сказав, щоби наступного разу Ірен прийшла сама. Я сказав «добре», але в такому разі мені потрібно п’ятдесят пакунків по сто крон кожен. Ібсен погодився.

Переконати Ірен виявилося не так просто, і вперше мої старі прийоми не спрацювали. Мені довелося проявити жорсткість. Пояснити, що це — мій шанс. Наш із нею шанс. Спитав її, чи не набридло їй спати на матраці в приміщенні для репетицій. І наприкінці вона промимрила, що набридло. Але їй все одно не хочеться… А я відказав, що ні до чого її не змушую, просто їй слід виявити чемність і повагу до самотнього немолодого чоловіка, бо йому дуже нудно сидіти вдома зі своєю кульгавою ногою. Вона кивнула на знак згоди і тільки попрохала мене, щоби я Олегу не розповідав. Після того, як Ірен подалася до лігва Ібсена,