Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

тривожно шуміли, і я раптом здригнувся, вдивляючись у синій морок. Там, глибоко, на самому краю його, привиділася мені самотня хатка, біля якої побачив білу пляму. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах. Ні, то забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там, унизу, біле спотворене тіло. Я наблизив його до себе силою уяви, і він таки відірвався від землі. Плив і плив за разючою невідхильністю, і я аж губу закусив: таку картину вже бачив, коли ночував у В'юцки. Переді мною стояло обличчя двадцятип'ятирічного чоловіка, русявого і з русявими вусами. Очі його були заплющені, а над бровами та біля волосся запеклися рани…

Я лежав на ліжку, міцно стуливши повіки, і слухав густий шум за вікном. Думав, що існування моє можна уподібнити до прив'язаного біля берега човна. Вітрові хвилі проходять угорі, хитають корони верб, а я тільки до того прислухаюся. Перед очима в мене пливла червонувато-синя мла, порізана струмками химерно погнутих ліній. Я лежав і викликав на те тло тіні, які хотів уявити живими людьми. З'єднував у своїй уяві Петра убитого і Петра Запаренка: мені таки хотілося розв'язати цей вузол.

2

І шум дерев почав перетворюватись у шелест трави, що росла обабіч дороги, якою ішов Петро Запаренко, ішов він у тому ритмі, що його витворював вітер, котрий наносив і гнав шелестливі хвилі. Небо над головою було кришталево чисте, й тремтіло, палало в ньому щедре сонце. Від того ширшали обрії, і око бачило так далеко, як рідко коли: проступали в далині невидні звичайно гаї і хиталось у невиміряній глибині, начебто підняте над травою, голубе око озерця. Петро йшов до Лохвиці із сусіднього села, де гостював у дядька; вряди-годи він спинявся, й пританцьовував, і пив очима голубий світ, засвічуючись і сам, – цей світ дивно його наповнював. Все видавалося щедре й гарне, навіть Оришка, яку він побачив здалеку, негарна, качкувата дівка з широким лицем, але чорними й великими очима. Вона з'явилась із бічної стежки, на яку збирався звернути, і він спинився, дивлячись, як трусить вона тілом. На руці в неї висів кошик, і коли Оришка стала супроти Петра Запаренка, блиснула чорним оком і засміялася.

– Десь чи не мене надчікував, що сюди заблукав?

– Куди йдеш, Оришко? – спитав він, загороджуючи їй дорогу.

– По ягоди в ліс, – сказала Оришка, – може, проведеш?

– Хіба не маю кого проводити? – спитав із викликом.

– Це ти про Настю? – усміхнулася Оришка. – Настя тебе не любить.

– А ти любиш?

– Я люблю.

Вік засміявся так собі, просто й грайливо, бо був легко захмелений і налитий сонцем.

– Боюся тебе, Оришко, – сказав із сміхом. – Маєш відьомські очі…

– А ти не бійся, – сказала вона, граючи тими очима.

– Боюся, що в лісі ти мені чаклунського зілля даси, – сказав, блиснувши зубами. – Ану, давай гляну, чи не сховала його в пазусі.

– То проведеш мене чи ні? – спитала Оришка. Але він був уже тверезий. Острах раптом пройшов по ньому і стис серце.

– Йди своєю дорогою, Оришко, – сказав тихо, сходячи зі стежки.

– Чого це так раптом? То заступаєш дорогу, а то сходиш!

– З гостини я, Оришко, хіба не бачиш? Тоді підійшла вона до нього впритул і раптом обхопила за шию. Здалося Петрові, що він задихається.

– Пусти, Оришко! – смикнувся він.

– Мій будеш! – сказала вона несамовито і раптом розтисла обійми. Він, поточившись, упав на дорогу. Схопивсь і замахнувся на дівку, але проти нього сміливо світилися палахкі, насмішкуваті очі, і він опустив підняту руку.

– Не в'язни, Оришко, – сказав задихане. – Чуєш?

– Мій будеш! – сказала урочисто Оришка й усміхнулася краєм рота.

– Хіба рак свисне, – сказав він і спробував пройти гордо повз дівчину. Вона засміялася, а за хвилю він уже побачив високу й повну постать, що йшла по дорозі, енергійно потрушуючи тілом.

3

Шум дерев перетворивсь у музику, а музик було двоє: один витинав на бубонцях, а другий бив у цимбали; хитавиця за вікном перетворювалась у хитавицю людських тіл та облич, голосно тупотіла сита юрба, важко товкла майже розплющену під ногами траву – одружувався старший Запаренко. Довкола обійстя зібрався натовп цікавих, і між них уздрів Петро чорні, пильні очі, що пасли його, куди б він не подався. Дівка була дебела, висока і чорна, стояла біля тину і сміливо оглядала натовп. Найбільше ж, однак, чатувала за Петром, і він намагався сховатися за людські спини. Зрештою, і він укрутився в танок, узявши до пари Настю Кутневську, дочку козака Федора Кутневського, батькового приятеля, і танцював, і тупав ногами, аж піт висіявся йому на обличчі. Піт висіявся на обличчях і в усіх людей, що товклися в танку, дзвеніли цимбали, і бухкав бубон; Петро вже й задихатися почав, тож спинився, покинув Настю і почав витиратись хусткою.

– Може б, і мене покликав до танцю, га? – почув він за спиною голос й обернувся різко.

Побачив проти себе чорні очі і велике, широке обличчя, що світило до нього зубами, і мимохіть відхилився.

– Чого в'язнеш, Оришко? – запитав хрипко.

– Хочу потанцювати з тобою. Спершу женихався, а тепер відвертаєшся.

Вони стояли, розгороджені тином, і Петро шукав зачіпки, щоб зіслизнути, але його обезвладнювали пильні очі, а пальці її аж побіліли, так увіп'ялися в тин.

– Не чіпляйся, – сказав Петро, відвертаючись.

– А коли мені хочеться до тебе чіплятися, – сказала Оришка і засміялася. – Була ж тобі до вподоби, коли зачіпав.

– Може, й була, – сказав він неохоче, – а може, й ні…

– Була, була, – кивала головою Оришка, і він почув, що його аж їсть її чорний, несамовитий погляд. – Хочеш, – зашепотіла вона гострим шепотом, – зголошу зараз перед людьми, що намовляв мене до блуду.

– Не було такого, – злякано сказав Петро й озирнувся, чи не чує хто.

Але люди довкола все ще танцювали, танцювала й Настя Кутневська, і ніхто не мав до них діла.

– Було, – сказала Оришка. – Пам'ятаєш, коли йшла до лісу по ягоди. Чи не ув'язався ти за мною?

– Ми з тобою розминулися.

– Ти мене до лісу провів. А потім?

– Я вернувся додому.

– Був п'яний і нічого не пам'ятаєш.

Подивився злякано на широке, розплиле обличчя, посеред якого горіли дві пекучі жарини, бачив широкий рот, що задоволене всміхався; здалося, що зуби в дівчини зовсім чорні, наче смолою покриті. Чорне волосся спускалося двома косами, і побачилося Петрові, що не коси це, а дві гадюки сичать. Дикий жах обхопив парубка, бо не відчував до цієї дівки нічого, крім відрази, зрештою, щось йому мигонуло в пам'яті: