Між нами контракт - Кетрін Огневич

Влад

Після нашого сніданку, ми пішли на пляж, де валялися на шезлонгах під променями сонця. Як не дивно, ми поводилися абсолютно нормально, з огляду на той факт, що донедавна ладнали, як кішка з собакою. Зараз же наші стосунки поступово виходили на новий рівень, і мене це тішило. Хоча, мушу визнати, я боявся, що можу все зіпсувати. Одне неправильне слово - і все це закінчиться. Я знав, як їй важко довіряти іншим. І все ж вона підпустила мене до себе набагато ближче, ніж я думав.

Часом я ловив на собі її задумливий погляд, і намагався зрозуміти, про що вона думає. Але Крістіна з легкістю ховала свої емоції, що трохи ускладнювало завдання. Я помітив, що вона задрімала, коли глянув у бік шезлонга, на якому вона засмагала. Я пересунув парасольку в її бік, щоб на неї менше падало сонця. Ще не вистачало, щоб вона обгоріла, адже в неї така ніжна шкіра. Повернувшись до будиночка, я перевірив телефон і побачив кілька пропущених дзвінків. Два з них було від Артура, а останній від мого батька. Недовго думаючи, я набрав номер друга.

— Привіт, щойно побачив, що ти дзвонив і...

— Чувак, ви в повному лайні! — тут же заволав Артур, чим невимовно здивував мене.

— Що ти маєш на увазі?

— Твій татко вийшов на зв'язок із моїм, і той випадково бовкнув, що ми здали будиночок на острові тобі.

— І що?

— Чувак, він сказав, що негайно вилітає, щоб забрати вас звідти. Вам потрібно забирати звідти свої дупи якомога швидше! Все, мені потрібно бігти! Бувай! —  І на цьому виклик було завершено. Якийсь час я тупо витріщався в телефон, переосмислюючи кожне слово Артура, а потім різко зірвався з місця. Крістіна вже солодко потягувалася на шезлонгу, коли помітила мене, і її очі одразу ж розширилися від несподіванки.

— Чому ти мчиш із такою швидкістю, ніби в тебе дупа у вогні?

— Тому що ми в повному лайні! Нам потрібно терміново збиратися!

— Збиратися? Навіщо? — насупившись, запитала вона, коли я простягнув їй руку і допоміг встати з шезлонга. 

— Батько Артура випадково обмовився про те, що його сім'я здала нам будиночок на острові, і батько вирішив забрати нас звідси.

— Що-о? — роззявивши рота від подиву, пробурмотіла Крістіна, поки я тягнув її за собою в будиночок.

— Якщо не хочеш зустрітися з моїм батьком, то нам потрібно терміново збирати речі і валити звідси на катері!

— Перспектива повертатися додому мене не дуже тішить, але зустріч із твоїм батьком зовсім не здається гарною ідеєю. Хай йому грець, чому я вічно вляпуюсь у подібне лайно? Відчуття, що в мене клеймо на лобі: "Lucky по життю"... — простогнала Крістіна, від чого я посміхнувся і одразу ж обійняв її за плечі.

— Не переживай, ми подолаємо це разом, Лисеня.

— Думаєш?

— Стверджую! — з цими словами я поцілував її в щічку, а потім нерішуче випустив зі своїх обіймів.— А тепер, марш, збирати речі! — Я легенько ляснув її по сідницях, від чого вона здригнулася, і нагородила мене сердитим поглядом.

— Я тобі це пригадаю, Жданов! — пирхнула вона, і попрямувала до своєї кімнати, від чого я розсміявся. Боже, яка ж вона все-таки смішна...

— Чекаю з нетерпінням, люба!

Крістіна

Чесно кажучи, не пригадую, коли мені доводилося збирати речі нашвидкуруч. Щойно Влад сказав, що його батько летить сюди, моє серце пішло в п'яти. Найменше, я хотіла зараз хотіла зіткнутися з його батьком. Наші з ним зустрічі ніколи не приносили нічого хорошого, та й цього разу навряд чи щось зміниться. Тому ми залишили острів на катері, на якому нас підкинули до міста. На щастя, до аеропорту не довелося довго добиратися, і незабаром ми вже були на борту літака. Звичайно ж, цей політ абсолютно відрізнявся від попереднього, оскільки тоді ми подорожували приватним літаком. А ось зараз ми сиділи в салоні першого класу, і пили холодний чай.

— Як гадаєш, ми відірвалися? — запитала я Влада, роблячи ковток чаю, а потім поставила чашку на підставку. 

— Думаю, так. Принаймні, він не добереться сюди так швидко. На той час, як він з'явиться на острові, ми вже будемо вдома, Лисенятко.

— Думаєш?

— Звісно. 

— Ех, шкода, що нам довелося поїхати... — важко зітхаю я, дивлячись у вікно літака, коли він бере мене за руку.

— Чому?

— Я б хотіла побути там довше.

— Правда?

— Так. Та ось тільки тепер доведеться повертатися в універ, і розбиратися з прогулами, і...

— Прогулами? Про які прогули ти говориш, Лисенятко? — Я миттєво забуваю про вид із вікна і дивлюся на нього. — Невже ти думала, що ми полетимо просто так, нікого не попередивши? Я про все подбав. Усі думають, що ти захворіла, і зараз ти на лікарняному. І не дивись на мене так, ніби ти незадоволена! 

— Але ж я ніколи не хворію! Невже ти думаєш, що всі в це повірять?

— Боже, Лисенятко, ти сама чарівність, — усміхнувся Жданов, і провів долонею по моїй щоці, ласкаво дивлячись на мене з-під темних вій. — Звичайно, всі в це повірять. І не переживай, твоя репутація не постраждає. Усі знають, яка ти розумна і що твої заслуги перед кафедрою не куплені, а зароблені твоєю працею. Тож тобі нема про що перейматись...

Я відкриваю рота, щоб обуритися, але потім швидко змінюю свою думку. Певною мірою, Влад має рацію. До того ж, я маю право хоч крапельку відпочити від університету і побути щасливою. Хіба можна вважати мене егоїсткою? Від того, що я вічно зубрю щось і відповідаю на парах, не означає, що я не така сама людина, як і решта.

У мене теж є своє особисте життя. Звичайно ж, мало хто повірить у те, що я могла "захворіти", оскільки позаочі мене називали безсмертною відьмою. Утім, мені було і завжди буде начхати на їхню думку. Моє життя не залежить від думки інших, та й переживати через дрібниці на кшталт цього - марна трата часу. До того ж, поруч зі мною Влад. А вже з ним я точно не пропаду.