Заручниця для мажора - Деріка Лонг

— Навіщо ? Мені довподоби отримувати замовлення від людей та творити для них, мені не хочеться зайвих питань та пильнування за моєю особистістю. — починаю збирати до однієї купи білі аркуши, які швидесенько розлетілись по всій кімнаті.

— Добре, це твій вибір і ми його поважаємо. — Олеся підходить до мене ближче, щоб обійняти, і при міцних обіймах, ніби намагається порахувати кожну мою кісточку.

— Схудла, дужее схудла. Тобі терміново потрібно пообідати, невже це все через Макара ? — підіймає на мене стривожені очі та намагається прочитати думки.

— Не чіпай, нехай оговтається після лікарні, можливо пізніше захоче все детально тобі, Олесю, розповісти. — Артем хитає головою та натякає на зміну теми нашої розмови.

Хлопець починає обдивлятись кімнату, але все ж таки вирішує повернутись до моїх малюнків, він питає дозволу, щоб детальніше з ними ознайомитись та говорить :

— Давно ти малюєш ?

— З дитинства, якби не творчість, не знаю, щоб заспокоювало мою душу. — свіже повітря з відкритого вікна, наповнює мене енергією і я ледве не вперше, за весь час, посміхаюсь далеким променям сонця.

— Моя матір теж любила малювати, — голос Артема стає теплішим, і в ньому відчувається тремтіння. — і тата кохала, що заради нього вирішила забути про свою улюблену справу. Шкода, що все так вийшло...

Світлоокий блондин сідає на диван та закидає руку за голову, продовжуючи оцінювати мій малюнок, який він жадібно тримає в правій руці.

— Мій батько жорстока людина, ніколи не поважав її погляди на життя, не підтримував, не намагався почути бажання її серця. Зневажливе ставлення до своєї жінки, зруйнувало нашу родину. — робить ковток води з прозорої склянки, яку принесла для нього Олеся. — Не можу згадувати ці жахливі моменти, перед очима відразу матір, її сльози, свіжі синці.

— Він її бив ? — намагаюсь дізнатись, але лише шопотом наважаюсь запитати.

— Бив ! В нього здіймало дах через їхні сварки, він не дозволяв їй спокійно та вільно дихати, контролюючи кожен крок та спостерігав за будь - якою незначною подією. Ревність, нездореве ставлення та злість призвели її до .... — починає мовчати. — Не витримала вона життєвої напруги. Після цього, я не спілкуюсь з батьком, не можу себе пробачити, що не врятував маму. Але, що ж я міг зробити коли був малим. Мене виховували няньки, а повернути гарне ставлення до батька, так і не зміг.

— Трагічна історія, мені шкода. — хоча б якось підтримаю хлопця, на жаль в такі моменти, слова важко підібрати.

— Артем, — Леська спокійно цілує його в вуста та нахиляє голову до нього. — твоя мати, пишається тобою, на відміну від батька ти виріс справжнім чоловіком, який здатен дарувати тепле кохання та цінувати найприємніші моменти.
— Сподіваюсь на це. Тато безліч разів намагався виправити ситуацію, яка негативним чином склалась для нас, але всі його спроби закінчувалися розчаруванням. — витріщається на свою дівчину розсіяним поглядом та намагається втамувати свій подих. — Для нього здається все це грою, звик, що все належить йому і він може контролювати  в своїх руках будь що. Але настане день, коли до тями прийде розплата, яка зруйнує його власні ілюзії.

На його лобі заявляються краплі поту, а вени стають схожі на міцні стебла винограду.

— Занадто багато часу пройшло, я досі не можу оговтотатись від події, яка в одну мить зламала моє минуле та майбутнє, але я назавжди запамʼятав її зелені, мов вічно живі хвойні дерева, очі які кохали мене та мріяли про вдале майбутнє.

Боляче Артему говорити на цю тему, і Олеся це прекрасно розуміє, як би вона не намагалась змінити розмову на щось інше, в неї це не вдавалось.

— І батько звісно ж благав у мене вибачення, напевно, що я єдиний в сімʼї наслідник. Окрім грошей йому нічого не потрібно, і всі це дуже давно зрозуміли.

— Невже ти не хочеш з ним поговорити, можливо він змінився ?

Не знаю наскільки доречне, моє втручання зі своїми порадами, але хлопець поглинув в тишу.

— А справді, Мілана має рацію. Кожна людина має право на помилку, невже ти не віриш, що твій батько страждає через важку долю твоєї матері ? — підіймається з дивану. — Невже не віриш, що він жалкує про свої вчинки ?

Олеся не встигає промовити про свій погляд на життєву позицію Артема, як він сердито відрізає :

— Не вірю ! Люди не здатні на зміни, це все ілюзія - обман. В тата було достатньо часу і можливостей, щоб змінити своє ставлення до життя, але чи хотів він цього ? — тиша… — Ні, не хотів ! — вдаряє себе рукою по обличчю, щоб оговтатись.

— В нього скоро День Народження. — додає.

Мої очі переплітаються у погляді з Леською.

— Не плануєш відвідати батька та привітати ? — подружка починає жалкувати про своє питання.

Зіниці Артема розширюються, мені їх добре помітно на відстані, але його обличчя відображає далеко не злість, не образу, а саме, почуття самотності та невпевненості, він намагається знайти підтримку в своєї коханої, але вона вперто наполягає привітати батька зі святом.

— Не поїду ! — цідить через зуби. — Хіба що подарунок відправлю курʼєром, щоб не забував про існування свого єдиного сина.

— Чудово ! — викрикую і починаю нервово посміхатися.

Артем прямує до моєї сумки, і я не можу второпати, навіщо він дістає мої малюнки.