Розбивши її життя (частина 1) - Сафо Мелі

І знову я розриваюся між власними «хочу» та «треба». Ася, слухаючи моє мовчання, звела брови і занурилася носом у чашку, відпиваючи ковток латте.

– Кась. Все не так, як ти собі надумала. Ось зовсім. Просто… у мене зараз дуже складний період життя. Мені зараз… – я знову пригальмував і випадково озвучив свої думки, – не до стосунків.

Вона здригнулася і опустила обличчя.

Бля ... ну не це я хотів сказати! Гаразд, що сказано, те сказано.

– Це не означає, що ти мені не потрібна! Але зараз мені необхідно самотужки розрулювати купу проблем, і я не можу приділяти тобі стільки часу, скільки ти хотіла б.

Я дивився на неї. Блін… Ця розмова повернула взагалі кудись не туди. Мене розривало на частини: одна не хотіла зробити їй боляче, інша – наполегливо переконувала, що треба бути з нею чесним і розповісти все як є.

А Кася взагалі зробила хід конем: розжарила діалог ще більше, щоб стимулювати мене у прийнятті рішення та прискорити мою реакцію:

– Тоді навіщо все це, Льош? Навіщо ми тягнемо кота за хвіст? Давай просто розійдемося і справа з кінцем. Ти займайся проблемами, я не чекатиму тебе і накручуватиму себе далі.

І в неї вийшло. Я був на нерві, а жорсткий брак сну лише ще більше гальмував адекватність реакції. Ось він шанс. Тихо, спокійно розійтися. Та ні! Ну не спокійно, звісно, ​​але шанс!

Але я жорстко згальмував:

– Касю, ти мені потрібна! Дуже! – я казав, і сам собі не вірив. Все, що накопичилося всередині, все-таки прорвало. – Мені тебе теж дуже не вистачає, і я дуже сумую за тобою. Але зараз мені дуже важко і мені потрібне твоє розуміння та підтримка!

Чуваче, яке розуміння та підтримка? У чому?! У тому, що в тебе незабаром дитина від іншої буде? Я просто проклинав себе, але треба її заспокоїти. Потрібно у всьому зізнатися. Потім не зараз. Їй і так погано, сидить мало не плаче. Я знову знайшов шпарину для себе, щоб відкласти все на потім, за що сам себе вже почав зневажати. Не чоловік, а ганчірка. Тільки знущаюся і з себе, і з неї, розтягуючи невідворотне.

Кася ж сиділа, забувши про свій латте, її тіло тремтіло – плечі іноді здригалися, від чого вона хмурилася і почувала себе незатишно. Наша розмова зайшла в глухий кут.

– Малий, подивися на мене...

Вона підвела очі, але цього разу погляд не просто сумний. Додалася ще образа та злість. Злилася чи то на мене, чи то на себе – не зрозуміло. Але напруга лише зростала.

– Льош, у мене немає сил, розумієш? Немає! Я вимотала себе постійним очікуванням та думками про те, що взагалі між нами. Розумієш? Я не знаю, як тебе підтримати? У чому? Я нічого не знаю про тебе, про твої проблеми, про твоє життя. Якої підтримки ти від мене чекаєш? Слів «Все буде добре!» тобі достатньо? – її тон поступово підвищувався, зриваючись на істерику. – Та й не можу я тобі навіть цих слів сказати. Тому що я сама не впевнена, що все буде гаразд!

З її очей покотилися сльози, окреслюючи вилиці, до підборіддя. Я все розумів і не міг дивитись на її сльози. Схопився, пересів до неї на диван і обхопивши її потилицю рукою притиснув до своїх грудей.

МОЯ! Поки що моя Кася плаче!

Її подих збився, вона явно намагалася заспокоїтися, а я тримав її, гладив другою рукою по голові, по спині і знову не знав, що робити далі. Відчував її запах, м'якість її волосся, її тепло… І моя душа вимагала, щоб вона ось так була завжди поруч! Захищати її, берегти, кохати! Я не зможу її покинути, не зможу! Потрібно вигадати щось! Якийсь інший сценарій, де вона залишиться зі мною.

– Ну тихо, тихо, маленька… Не плач. – Офігів від власного хриплого голосу. Чорт, жодна жінка у світі не викликала в мені нічого подібного. А ця дівчинка перевертала все всередині мене, вона наче просочила собою все моє тіло та душу.

Я й сам був у розпачі, за крок від того, щоб самому не пустити сльозу. Як же все складно, блін! Чому так, за що?

За хвилину Ася заспокоїлася і відсторонилася, витираючи рукою сльози зі щоки. Я подав їй серветку. Тремтячою рукою взяла, промокнула мокрі очі. Я спостерігав, як на серветці відбивається туш, що потекла.

– Льош, я не знаю, скільки зможу ще чекати і триматися... Ця вічна невизначеність просто вбиває мене. – через нестачу кисню її мова була переривчастою. – Мені хоч би приблизно розуміти, скільки треба чекати…

– Касю, давай 29 жовтня в кіно сходимо після твоїх пар? Раніше у мене ніяк. Давай спробуємо як нормальні люди.

Мені щиро цього хотілося. Все переграти чи не спочатку, і цього разу зробити все правильно. Дарувати їй квіти, залицятися та оточувати увагою. Але чи зможу я, чи не пошкодую про своє рішення, як тільки ми вийдемо з цього кафе?

– Добре, давай… спробуємо.

Ася обняла мене і уткнулася носом мені в шию. Я відчував її гаряче тремтяче дихання і що все роблю правильно. Все правильно! До 29-го я обов'язково щось вирішу, якось все розрулю.