Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
— А скажіть, — поквапно запитав він Остапа, — тут справді аукціон? Так? Аукціон? І тут справді продають речі? Чудово!
Незнайомий одскочив, і на обличчі його заграло безліч усмішок.
— Тут справді продають речі? І справді можна дешево купити? Високий клас! Дуже, дуже! Ах!..
Незнайомий, вихиляючись товстенькими стегнами, промчав у зал повз приголомшених концесіонерів і так швидко купив останній стілець, що Вороб'янінов тільки крякнув. Незнайомий з квитанцією в руках підбіг до прилавка видачі.
— А скажіть, стілець можна зараз узяти? Чудово! Ах!.. Ах!..
Без угаву мекаючи і весь час перебуваючи в русі, незнайомий навантажив стілець на візника і помчав. Слідом за ним біг безпритульний.
Поволі розійшлись і роз'їхались усі нові володарі стільців. За ними мчали неповнолітні агенти Остапа. Пішов і він сам. Іполит Матвійович боязко ішов позад нього. Сьогоднішній день видавався йому сном. Все сталося швидко і зовсім не так, як гадалося.
На Сивцевому Вражку святкували весну роялі, мандоліни і гармоніки. Вікна були розчинені навстіж. Квітники в глиняних горщиках товпились на підвіконнях. Огрядний чоловік, з розхристаними волохатими грудьми, в підтяжках, стояв біля вікна і спрагло співав. Вздовж стіни повагом пробирався кіт. У продуктових ятках палали гасові лампочки.
Біля рожевого будиночка прогулювався Коля. Угледівши Остапа, що йшов попереду, він ґречно йому уклонився і підійшов до Вороб'янінова. Іполит Матвійович щиро привітав його. Коля, однак, не гаяв часу.
— Добрий вечір, — рішуче сказав він і, не в силі стриматись, ударив Іполита Матвійовича в ухо.
Водночас Коля виголосив досить ницу, на думку свідка цієї сцени Остапа, фразу:
— Так буде з усіма, — сказав Коля дитячим голосом, — хто зазіхне…
На що саме зазіхне, Коля не договорив. Він став навшпиньки і, заплющивши очі, ляснув Вороб'янінова по щоці.
Іполит Матвійович підняв лікоть, але не посмів навіть писнути.
— Отак його! — притакував Остап, — а теперь по шиї. Двічі, Так. Нічого не вдієш. Іноді доводиться яйцям вчити знахабнілу курку… Іще разок… Так. Не соромтесь. По голові більше не бийте. Це найслабше його місце.
Якби старгородські змовники бачили гіганта мислі і батька російської демократії в цю критичну для нього хвилину, то, слід гадати, таємний Союз меча і рала припинив би своє існування.
— Ну, здається, досить, — сказав Коля, ховаючи руку в кишеню.
— Іще один разок, — благав Остап.
— Ну його к чорту! Буде знати іншим разом!
Коля пішов. Остап піднявся до Іванопуло і глянув униз. Іполит Матвійович стояв навскоси від дому, притулившись до чавунної посольської огорожі.
— Громадянине Міхельсон! — крикнув Остап. — Конраде Карловичу! Зайдіть у помешкання! Я дозволяю!
До кімнати Іполит Матвійович увійшов уже трохи бадьоріший.
— Нечуване нахабство! — сказав він гнівно. — Я ледве стримав себе.
— Ай-яй-яй, — висловив своє співчуття Остап, — яка тепер молодь пішла! Жахлива молодь! Переслідує чужих жінок! Пускає на вітер чужі гроші… Цілковитий занепад! А скажіть, коли б'ють по голові, справді боляче?
— Я його викличу на дуель!
— Чудово! Можу вам відрекомендувати мого доброго знайомого. Знає дуельний кодекс напам'ять і має два віники, цілком придатні для боротьби не на життя, а на смерть. У секунданти можна взяти Іванопуло і сусіда праворуч. Він — колишній почесний громадянин міста Кологрива і досі пишається цим титулом. А можна влаштувати дуель на м'ясорубках — це елегантніше. Кожна рана безумовно смертельна. Вражений супротивник механічно обертається на котлету. Вас це влаштовує, предводителю?
У цей час з вулиці долинув свист, і Остап пішов діставати агентурні відомості від безпритульних.
Безпритульні якнайкраще виконали покладене на них доручення. Чотири стільці потрапили до театру Колумба. Безпритульний докладно розповів, як стільці везли тачкою, як їх вивантажили і втягли в будинок через артистичний хід. Де містився театр, Остапові було добре відомо.
Два стільці повезла; на візникові, як сказав другий юний слідопит, «шикарна чмара». Хлопець, як видно, великою кебетою не відзначався. Провулок, куди привезли стільці — Варсонофіївський, — він знав, пам'ятав навіть, що номер квартири сімнадцятий, але номера дому ніяк не міг пригадати.
— Дуже швидко біг, — сказав безпритульний, — з голови вискочило.
— Не дістанеш грошей, — заявив наймач.
— Дя-адю! Та я тобі покажу.
— Гаразд! Залишайся. Підемо разом.
Мекаючий громадянин жив, виявляється, на Садовій-Спаській. Точну адресу його Остап записав у блокнот.
Восьмий стілець поїхав у Будинок народів. Хлопець, що переслідував цей стілець, показав себе пролазою. Перемігши ланцюг перешкод — комендатуру і численних кур'єрів, — він проліз у будинок і пересвідчився, що стілець купив завгосп редакції «Станка».
Двох хлопчиків іще не було. Вони прибігли майже одночасно, засапані і втомлені.
— Казармений провулок, біля Чистих Прудів.
— Номер?
— Дев'ять. І квартира дев'ять. Там татари поруч живуть. У дворі. Я йому і стілець доніс. Пішки йшли.
Останній гонець приніс сумні вісті. Спочатку все було гаразд, але згодом усе пішло шкереберть. Покупець увійшов із стільцем у товарний двір Жовтневого вокзалу, і пролізти за ним не можна було ніяк, — біля воріт стояли стрільці ТВО НКШ.
— Напевне, поїхав, — закінчив безпритульний своє повідомлення.
Це дуже занепокоїло Остапа. Винагородивши безпритульних по-царськи, — карбованець на посланця, окрім вісника з Варсонофіївського провулка, що забув номер будинку (йому