Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
— О! До чого тут гроші! Така ніч, і раптом якісь гроші. Уже вкрай розпалені демони, не торгуючись, посадовили парочку на візника і повезли в кіно «Аре». Іполит Матвійович був препишний. Він узяв найдорожчі квитки. А втім, до кінця сеансу не дотерпіли. Ліза звикла сидіти на дешевих місцях, поблизу, і погано бачила з дорогого тридцять четвертого ряду.
В кишені Іполита Матвійовича лежала половина суми, одержаної концесіонерами від старгородських змовників. Це були великі гроші для Вороб'янінова, який уже одвик від розкошів. Тепер, схвильований можливістю легкого кохання, він збирався засліпити Лізу широтою діапазону. Для цього він вважав себе чудесно підготованим. Він з гордістю згадав, як легко полонив колись серце прекрасної Олени Боур. Звичка витрачати гроші легко й помпезно була йому властива. Вихованістю й умінням провадити розмови з першою-ліпшою Дамою він славився в Старгороді. Йому здалося смішним витратити всю свою старорежимну елегантність заради перемоги над маленьким радянським дівчам, яке нічого ще до пуття не бачило і не знало.
Після недовгих умовлянь Іполит Матвійович повіз Лізу в «Прагу», зразкову їдальню МССТ[3] — «найкраще місце в Москві», — як говорив йому Бендер.
«Прага» вразила Лізу безліччю дзеркал, світла і квітів. Лізі це можна було пробачити: вона ніколи ще не ступала на поріг великих зразково-показових ресторанів. Але дзеркальний зал зовсім несподівано вразив і Іполита Матвійовича. Він одстав, забув ресторанний побут. Тепер йому було страшенно соромно за свої баронські чоботи з квадратними носами, штучні довоєнні штани і місяцесяйний жилет, усіяний срібними зірками.
Обоє збентежились і завмерли перед очима усієї досить строкатої публіки.
— Ходімте туди, в куток, — запропонував Вороб'янінов, хоча біля самої естради, де оркестр витирликував чергове попурі з «Баядерки», були вільні столики.
Почуваючи, що на неї всі дивляться, Ліза швидко погодилась. За нею сором'язно попрямував світський лев і покоритель жінок Вороб'янінов. Потерті штани світського лева звисали з худого зада мішечком. Покоритель жінок згорбився і, щоб побороти ніяковість, почав протирати пенсне.
Ніхто не підійшов до столу. Цього Іполит Матвійович не сподівався. І він, замість галантно розмовляти з своєю дамою, мовчав, нудився, несміливо стукотів попільничкою по столу і без угаву прокашлювався. Ліза з цікавістю дивилася увсебіч, мовчанка ставала неприродною. Але Іполит Матвійович не міг мовити й слова. Він забув, що саме він завжди говорив у таких випадках.
— Будь ласка! — волав він до працівників нархарчу, що пролітали мимо.
— Зараз! — кричали офіціанти на ходу.
Нарешті карточку принесено. Іполит Матвійович з почуттям полегшення занурився в неї.
— Однак, — пробурмотів він, — телячі котлети — два двадцять п'ять, філе — два двадцять п'ять, горілка — п'ять карбованців.
— За п'ять карбованців великий графин, — повідомив офіціант, нетерпляче оглядаючись.
«Що зі мною? — вжахнувся Іполит Матвійович. — Я стаю смішним».
— От, будь ласка, — звернувся він до Лізи із запізнілою ґречністю, — будь ласка, виберіть. Що ви будете їсти?
Лізі було совісно. Вона бачила, як гордо дивився офіціант на її супутника, і розуміла, що робить він щось не те.
— Я зовсім не хочу їсти, — сказала вона тремтячим голосом. — Або ось що… Скажіть, товаришу, чи немає у вас чого-небудь вегетаріанського?
Офіціант почав тупцювати, як кінь.
— Вегетаріанського не держимо. Хіба омлет з шинкою?
— Тоді от що, — сказав Іполит Матвійович, зважившись, — дайте нам сосисок. Адже ви будете їсти сосиски, Єлизавето Петрівно?
— Буду.
— Так от. Сосиски. Оці, по карбованцю двадцять п'ять. І пляшку горілки.
— У графинчику буде.
— Тоді — великий графин.
Працівник нархарчу глянув на беззахисну Лізу прозорими очима.
— Горілку чим будете закусювати? Ікри свіжої? Сьомги? Розтягайчиків?
У грудях Іполита Матвійовича продовжував шаленіти діловод загсу.
— Не треба, — з неприємною грубістю сказав він. — Почому у вас огірки солоні? Ну, гаразд, дайте два.
Офіціант побіг, і за столиком знов запанувала мовчанка. Першою заговорила Ліза:
— Я тут ніколи не була. Тут дуже приємно.
— Та-ак, — протяг Іполит Матвійович, підраховуючи вартість замовленого.
«Нічого, — думав він, — вип'ю горілки — розгуляюсь. А то, справді, ніяково якось».
Але коли випив горілки і закусив огірком, то не розгулявся, а спохмурнів ще дужче. Ліза не пила. Вимушеність не зникла. А тут іще до столика підійшов чоловік і, ласкаво поглядаючи на Лізу, запропонував купити квітів.
Іполит Матвійович удав, ніби він не бачить усатого квіткаря, але той не відходив. Говорити при ньому компліменти було аж ніяк не можна.
На якийсь час виручила концертна програма. На естраду вийшов дебелий мужчина у візитці і лакових туфлях.
— Ну, от ми знов зустрілися з вами, — розв'язно сказав він у публіку. — Наступним номером нашої концертної програми виступить всесвітня виконавиця російських народних пісень, широко відома в Мар'їній Рощі, Варвара Іванівна Годлевська. Варваро Іванівно! Будь ласка!
Іполит Матвійович пив горілку і мовчав. А що Ліза не пила і весь час поривалася додому, треба було поспішати, щоб випити весь графин.
Коли на сцену на зміну співачці, відомій у Мар'їній Рощі, вийшов куплетист у рубчастій оксамитній толстовці і заспівав:
Никаєте, Сюди-туди блукаєте, Немовби ваш апендицит Нагуляє