Сицилієць - Маріо Пьюзо

— Обіцяю тобі: хліб вони матимуть, — сказав Ґільяно й повернувся до Сільвестро. — Убий його.

Капрал заціпеніло спостерігав за цією сценою, але після цих слів натиснув на спусковий гачок свого автоматичного пістолета. Кулі підняли тіло Фрізелли й кинули його на мокру бруківку. Маленькі калюжі між камінням стали темні від крові. Чорний потік затікав у ті щілини, куди не дійшла вода, вимиваючи звідти дрібних ящірок. Тоді Пішотта став на коліна біля тіла й приколов білий аркуш паперу на груди мерця.

Коли прибув маресьяло, він знайшов тільки його. Власники крамниць божилися, що нічого не бачили: усі працювали десь у задніх кімнатах. Або ж споглядали прекрасні хмари над вершиною Монте-д’Оро. Клієнт Фрізелли сказав, що саме вмивався, коли почув постріли, і нападників не бачив. Та попри все це, було зрозуміло, хто винен. На папірці на тілі Фрізелли було написане: «ТАК ПОМРУТЬ УСІ, ХТО ЗРАДИТЬ ҐІЛЬЯНО».

Світова війна закінчилася, але війна Ґільяно тільки почалася. Протягом двох років Сальваторе Ґільяно став найвідомішою людиною Сицилії. Він поширив своє панування на весь північний захід острова. Серцем його імперії було містечко Монтелепре. Він контролював містечка П’яні-дей-Ґречі, Борґетто та Партініко. І містечко вбивць Корлеоне, мешканці якого вирізнялися жорстокістю навіть на Сицилії. Його територія майже сягала Трапані, він загрожував Монреале й навіть самій столиці Сицилії — місту Палермо. Коли новий демократичний уряд Рима оцінив його голову десятьма мільйонами лір, Ґільяно тільки засміявся й продовжив упевнену подорож містами. Він навіть час від часу обідав у ресторанах Палермо. А поївши, завжди лишав під тарілкою записку: «Це доводить, що Турі Ґільяно може ходити, куди схоче».

Непохитною фортецею Ґільяно стали розлогі печери Каммаратських гір. Він знав усі гроти, усі таємні стежини. Там він почувався непереможним. Йому подобався пейзаж Монтелепре внизу, рівнина Партініко, що простягалася до Трапані й Середземного моря. Коли сутінки ставали синіми, відображаючи далеке море, він бачив зруйновані грецькі храми, гаї апельсинів та олив, повні зернá поля Західної Сицилії. У бінокль він бачив дорожні святилища, у яких під замко`м зберігалися припилені святі.

З цих гір Ґільяно зі своїми людьми виходив на білі курні дороги, щоб грабувати урядові автоколони та потяги й позбавляти багатих жінок їхніх коштовностей. Селяни, які у свята каталися в розмальованих візках, вітали бандитів спочатку з острахом, а тоді з повагою й любов’ю. Серед них не було жодного вівчаря чи трударя, який би не отримував чогось із награбованого.

Усі жителі цих країв стали його шпигунами. Коли діти молилися перед сном, вони неодмінно просили Діву Марію «порятувати Ґільяно від карабінерів».

Ці краї годували Ґільяно та його людей — гаї олив та апельсинів, виноградники, стада овець, чиї вівчарі дивилися в інший бік, коли бандити приходили за кількома ягнятами. Ґільяно рухався цим пейзажем, наче привид, губився в туманному блакитному світлі Сицилії в той час, як лазурове Середземне море відбивалось у небі.

Зима в горах була холодна й довга. Та банда Ґільяно тільки росла. Ночами схили й долини гірського хребта плямували вогнища. У їхньому світлі розбійники чистили зброю, лагодили одяг, прали його в гірських струмках. Приготування спільної вечері не завжди обходилося без суперечок. Кожне сицилійське селище мало свій рецепт кальмарів і вугрів, не було згоди й у тому, які трави нізащо не можна класти в томатний соус і чи можна взагалі смажити сосиски. Небайдужі до ножів бандити радо займалися пранням, викрадачі більше любили готувати й шити. Грабіжники банків та потягів чистили зброю.

Ґільяно наказав усім копати захисні траншеї та встановити пости спостереження, щоб урядові сили не могли заскочити їх зненацька. Одного дня, копаючи, його люди знайшли скелет велетенської тварини, більшої, ніж могли собі уявити. Того дня Гектор Адоніс саме привіз Турі книжки, бо його тепер цікавило все, що тільки можна було дізнатися про світ. Він штудіював книжки з біології, медицини, політики, філософії, військової техніки. Гектор Адоніс раз на кілька тижнів привозив йому нові. Ґільяно повів його туди, де бандити відкопали скелет. Адоніс усміхнувся з їхнього збентеження.

— Чи я привіз тобі мало книжок з історії? — спитав він Ґільяно. — Той, хто не знає історії людства за останні дві тисячі років, живе в темряві.

Він замовк на мить. М’який голос Адоніса звучав, як на лекції.

— Це скелет воєнної машини, з якими Ганнібал Карфагенський дві тисячі років тому переходив ці гори, щоб знищити імперський Рим. Це скелет одного з його слонів, натренованих до бою й ніколи до цього дня не бачених на цьому континенті. Якими страшними вони мали здаватися римським солдатам. Утім Ганнібала вони не зарадили, Рим подолав його й знищив Карфаген. У цих горах стільки привидів, і ви знайшли одного з них. Подумай, Турі, одного дня ти приєднаєшся до цих привидів.

І Ґільяно тієї ночі міркував про це. Його тішила думка про те, що він одного дня стане привидом історії. Він сподівався, що якщо його зрештою вб’ють, то це станеться в горах; він фантазував, як заповзе, поранений, в одну з тисячі печер, і знайдуть його значно пізніше випадково, як це сталося з Ганнібаловим слоном.

Протягом зими вони часто переїздили. А іноді банда на кілька тижнів розбігалась і ночувала в родичів, дружніх вівчарів чи у великих порожніх коморах представників знаті. Ґільяно більшу частину зими читав книжки й планував. І мав чимало довгих розмов із Гектором Адонісом.

Рано навесні вони з Пішоттою йшли дорогою до Трапані й побачили візок зі свіжими героїчними малюнками на ньому. Уперше вони побачили малюнок із легендою про Ґільяно. Сцена, намальована переважно яскравими відтінками червоного, показувала, як Ґільяно знімає смарагдову каблучку з пальця герцогині, схилившись перед нею. Пішотта на задньому плані погрожує автоматичним пістолетом зіщуленим озброєним людям.

Того ж дня