Сицилієць - Маріо Пьюзо

Поліція навіть не побачила Ґільяно та його людей. Тієї ночі в таборі Турі розпитував Пішотту, як маресьяло міг дізнатися про їхній візит. Хто інформатор? Треба зробити все можливе, щоб дізнатися.

— Це твоє особливе завдання, Аспану, — сказав він. — Якщо є один, то можуть бути й інші. Байдуже, скільки часу знадобиться чи скільки грошей ми витратимо, ти маєш дізнатися.

Навіть у дитинстві Пішотті ніколи не подобався блазень-перукар Монтелепре. Фрізелла був один із тих, хто стригся так, як диктувала мода: сьогодні — сучасно, завтра — грайливо, а тоді — вкрай консервативно, як фермер. Змінюючи свій стиль, він заявляв про себе як про митця. Був надто фамільярний із вищими за себе й надто поблажливий із рівними. З дітьми поводився грайливо, у тій особливо в’їдливій сицилійській манері, що становить одну з найнеприємніших сторін острівного характеру; він щипав їх за вуха ножицями, а інколи стриг так коротко, що їхні голови скидалися на більярдні кулі. Тож Пішотта з похмурим задоволенням повідомив Ґільяно, що Фрізелла шпигує на поліцію й саме він порушив священну омерту. Було очевидно, що маресьяло не навмання обрав той Великдень для удару. Йому мали сказати, що Турі буде там. Але як він міг дізнатися, якщо Турі повідомив родину лише за добу до того?

Пішотта скористався власними інформаторами в селищі, щоб стежити за кожним кроком маресьяло протягом тієї доби. Відколи про візит Ґільяно знали тільки його мати та батько, він розпитав їх, щоб побачити, чи вони нічого випадково не видали.

Марія Ломбардо скоро збагнула, до чого він веде.

— Я нікому не казала, — мовила вона, — навіть сусідам. Я була вдома, куховарила, щоб у Турі було справжнє великоднє свято.

Але батько Ґільяно ходив до перукаря того ранку. Старий був трохи зарозумілий і прагнув виглядати якнайкраще в ті нечасті дні, коли його син Турі навідувався до них у Монтелепре. Фрізелла голив і підстригав його, відпускаючи свої звичні жарти.

— То, може, синьйор збирається до Палермо, до дівчат? Чи в нього важливі гості з Рима?

Він, Фрізелла, зробить синьйора Ґільяно достатньо красивим для прийняття самого короля. Пішотта уявив собі всю сцену, батька Ґільяно, який загадково всміхається, бурмочучи, що чоловік має право виглядати джентльменом суто для власного задоволення. І все одно роздувається від почуття власної важливості, розуміючи, що його син такий знаменитий, що його називають королем Монтелепре. Можливо, старий заходив у перукарню й в інші рази й Фрізелла збагнув, що Ґільяно з’являвся в містечку в ті ж дні, і склав два і два.

Марешалло Роккофіно щоранку заходив до перукаря поголитися. Схоже, ніяких розмов, у яких Фрізелла міг би передати йому інформацію, не було, але Пішотта не сумнівався. Він відправив шпигунів до перукарні — вони мали вештатися там весь день, грати з перукарем у карти за невеликим столиком, який стояв на вулиці. Вони пили вино, обговорювали політику й образливо гукали приятелів, які проходили повз них.

За кілька тижнів шпигуни Пішотти зібрали більше інформації. Фрізелла завжди насвистував мелодію однієї зі своїх улюблених оперних арій, коли голив чи стриг клієнтів; іноді грало велике овальне радіо — передавало записи з Рима. Коли він обслуговував маресьяло, завжди вмикав радіо. І завжди бувало, що перукар схилявся до поліцая, шепочучи йому щось на вухо. Якщо нічого не підозрювати, побачиш тільки перукаря, який шанобливо ставиться до примх свого клієнта. Але один зі шпигунів зміг глянути на банкноту, якою маресьяло заплатив за послуги. Вона завжди була згорнута, і перукар клав її у жилет, до кишеньки для годинника під білим халатом. Коли шпигун разом із помічником змусили Фрізеллу показати банкноту, виявилося, що це десять тисяч лір. Перукар присягався, що це платня за послуги за кілька місяців, і шпигуни вдали, ніби повірили йому.

Пішотта передав усе це Ґільяно при Терранові, Пассатемпо та капралові Сільвестро. Це було в їхньому таборі в горах. Ґільяно підійшов до краю однієї зі скель, що нависали над Монтелепре, і подивився вниз, на місто.

Майстер Фрізелла, перукар, був частиною міста, відколи Ґільяно його пам’ятав. Маленьким він ходив до Фрізелли стригтися перед конфірмацією, і перукар подарував йому срібну монетку. Він знав його дружину й сина. Фрізелла жартував із нього на вулиці й завжди питав, чи здорові батьки.

Але тепер Фрізелла порушив священний закон омерти. Він продав таємницю ворогові, він доносив поліції за гроші. Як він міг бути таким дурним? І що йому, Ґільяно, тепер із ним робити? Убивати поліцаїв у бою — одна річ, зовсім інакша — холоднокровно стратити знайомого літнього чоловіка. Турі Ґільяно був двадцять один рік, і це вперше він мав вдатися до холодної жорстокості, такої необхідної в замірянні на велич.

Він розвернувся до інших.

— Фрізелла знає мене все моє життя. У дитинстві він пригощав мене лимонним льодом, пам’ятаєш, Аспану? Можливо, він просто пліткує з маресьяло, а не видає йому інформацію. Не те щоб ми йому розповіли, що йдемо в місто, а він розповів про це поліції. Може, він просто ділиться своїми припущеннями й бере гроші, бо їх йому пропонують. Хто б відмовився від цього?

Пассатемпо дивився на Ґільяно, звузивши очі, як гієна дивиться на вмирущого лева, думаючи, чи можна вже скочити вперед і відірвати кусень плоті. Терранова злегка похитав головою, усміхаючись, наче слухав дитину, яка розповідає йому безглузду історію. Але відповів Турі тільки Пішотта.

— Він винний, як священик у борделі, — сказав він.

— Можна його попередити, — мовив Ґільяно. — Можна переманити його на наш бік, щоб він давав владі неправдиву інформацію, коли нам це буде потрібно.

Говорячи, він уже сам знав, що це неможливо. Не можна було дозволяти собі таких жестів.

Пішотта гнівно сказав: