Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха

Спершу подали каву.

Лора вийшла з чашкою назовні.

Тротуар, іще вчора вологий, сьогодні був укритий тоненьким нерівним листяним шаром. Багряне мішалося з жовтим, десь лишилися крапки зеленого, разом очі тішила лагідна гама кольорів. Знайшовши номер Ковбоя, Лора викликала не відразу, трохи повагалася. Ще не готова була пояснити найперше собі, що ще, крім здогадів, має пред’явити Морузі. Але розмови тет-а-тет усе одно не уникнути, тож набрала, керуючись звичною для себе формулою: «Ступай крок уперед, далі побачимо».

Ковбой не мав бажання спілкуватися.

Не вимикав телефон. Не лаявся в трубку. Просто чотири рази поспіль скинув її дзвінок. Напевне, зафіксував учора. Знав, хто добивається. Тому й ігнорує.

Хай собі, ще не вечір.

Поки робила марні спроби, допила каву. Повернулася за стіл, до салату. Богданові чекати довше, тож він слухав якусь музику через навушники, відбиваючи ногою ритм і при тому примудряючись зберігати кам’яний вираз обличчя.

Лора поклала телефон біля себе на стіл.

Він озвався, щойно почала їсти.

— Не повірите — збиралася шукати вас, — сказала Лора, з’єднавшись.

Сокіл запитально глянув на неї.

— Добрий день, — почула у відповідь.

— Так, звичайно. Вибачте, Алісо. Таке враження, ніби привіталися, — Лора відсунула тарілку.

— Ви ще в Чернігові?

— Звісно. Куди ж після такого їхати?

— Уже знаєте.

— Кілька тисяч народу знає. Судячи з кількості переглядів. І то лише однієї, місцевої публікації.

— Звідки знають вони? Ті, хто це публікує?

— Думаю, Алісо, вам тут, на місці, видніше. Ви подзвонили, щоб спитати мене про таке?

— Ви, Ларисо, теж збиралися вийти на зв’язок. Іншого приводу поговорити в нас нема.

— Хочете побалакати? — Лора мимоволі стишила голос, ніби рибалка, який, затамувавши подих, стежить за поплавцем. — Я в «Мілано», місце зустрічі змінити не можна.

— А я вдома. Не хочу виходити. Можете приїхати?

— Звичайно. Коли?

На тому боці зітхнули.

— Ви б уже мали бути тут, Ларисо.

6

На ній був халат.

Махровий, у чорно-білу смужку. Поли сягали кісточок, закритих кумедними м’якими капцями у формі їжачків. У домашньому інтер’єрі Аліса Горностай виглядала зовсім інакше. Не діловою, жорсткою, недосяжною. Без макіяжу зовнішність виявилася звичайною, хоча вгадувалася певна родзинка. Точніше — перчик, і вдало накладена косметика підкреслювала гостроту.

— Я в такому вигляді, — Аліса не перепрошувала, лиш констатувала очевидне, натякаючи: треба приймати її такою.

— Нічого. — Лора скинула плащ. — Ви самі вдома?

— Тут нікого, крім мене, не буває. Випереджаю логічне запитання: встигла сходити заміж двічі. Перший шлюб протримався рік, другий — дев’ять місяців. Винна в цьому я, кожен із чоловіків був по-своєму непоганим. І самостійним в ухваленні рішень. Велика дитина, інфантил не підступиться до доньки прокурора міста. Знімається?

— Не мала наміру говорити про ваше особисте життя. Куди пройти?

Аліса мовчки повернулася, провела Лору до вітальні. Помешкання мало вигляд майже такий, як у Ярового. Підходи заможних хазяїв до облаштування житла мало чим відрізнялися. Хіба що тут відчувалася жіноча присутність. Пояснити різницю Кочубей не могла — все на чуттєвому, природному, інтуїтивному. Може, через бажання самої Лори мати щось подібне, оздобити у схожий спосіб.

Почата пляшка мартіні на скляному столику.

Пачка «Vogue» поруч із келихом на тонкій ніжці — спеціально для цього напою. Чотири недопалки в круглій широкій попільниці. Ледь чутний цигарковий запах — балконні двері широко відчинені, провітрюється.

— Запрошую, — Аліса торкнулася пляшки.

— Утримаюсь, — мовила Лора, і раптом, зовсім не чекаючи від себе такої відвертості з ледь знайомою людиною, додала: — Мала з цим проблеми, коли чоловіка вбили на війні. Аби не добрі люди… Словом, лікувалася.

— Алкоголізм?

— Комплексна проблема. Більше психологічна. Алкоголь додавався так, у комплекті. Проте реабілітацію пройшла ширшу. Якщо розумієте мене… Не знаю, як до пуття пояснити…

— Розумію. І рада, що не помилилася, — Аліса хлюпнула собі нову щедру порцію, витягнула чергову цигарку. — Заважатиме?

— Ви в себе вдома.

— Але — заважатиме?

Зараз навпроти Лори справді сиділа інша людина, ніж та, яку побачила й відчула вчора. Вона навіть готова була припустити: тут живе сестра-близнючка Аліси Горностай. Тато-прокурор, як в авантюрних романах чи серіалах, розділив дівчат іще немовлятами, й ось тепер вони зійшлися.

— Щось не так? Головою смикнули.

— Усе добре. Думки дурні жену. — Лора всміхнулася очима. — Ні-ні, труїться. Переживу. Кава допоможе. — Тепер усміхнулася кутиками рота.

— Звичайно. Мусила відразу пригостити. Три секунди.

Перед тим як зникнути на кухні, Аліса відпила мартіні. Повернулася з великим кухлем, у якому запарила напій. Його аромат перебив запах недопалків, Лора вгадала марку.

Дорога. Якийсь із різновидів ямайської «Блу Маунтін». Оригінал, не всюди продається.

— Дякую. — На смак кава виправдала сподівання: м’яка, без гірчинки, і разом із тим досить міцна. — І давайте до справ. Ви знайшли мене, коли я збиралася шукати вас, — Лора зробила ще один ковток, поки не вистигло. — Зараз сказали — не помилилися, обмінявшись зі мною буквально двома словами. Виглядає, ми обидві розуміємо, для чого зустрілися. Час називати речі своїми іменами.

— Згодна, — Аліса закурила, вмостилася в кріслі, підібгавши під себе ноги, попільницю прилаштувала на махровому стегні. — Нам треба поговорити. Тобто… Мені треба з кимось поговорити про те, що відбувається. Про цей кошмар, у якому варюся скоро вже тиждень. Хоча знала — вона колись повернеться. У будь-який спосіб, та неодмінно нагадає про себе. Я вірю в кару за скоєне, Ларисо, — вона глибоко затягнулася. — Не людську. Людського суду можна уникнути, і щодня таке відбувається. Кажу вам як донька прокурора.

— Підтверджую з досвіду слідчої роботи. Якщо не складно, Алісо, називайте мене Лорою. У нас невелика різниця у віці, — вона зробила третій ковток.

— Тоді, може, взагалі на «ти»?

— Запросто.

Лора відсалютувала кухлем. Аліса поміняла позицію, дотягнулася до келиха. Стукнула скляним краєм об керамічний, махом спорожнила свою посудину. Покрутила, акуратно поставила на столик.

— Неважко налити сюди ще?

— Обережно. Знаю, як воно затягує, — Лора хлюпнула мартіні в келих.

— То все пусте. Не має значення. Моя черга скоро. Не тепер, так завтра. Не завтра — так за тиждень, — Аліса потягнулася по келих, трошки розлила на себе, не зважила. — Ніхто не вірить