Я (не) втечу від тебе. - Марі Керімей

Мені снився красивий сон. Я наче була у полоні сновидіння. По тілу розливалось тепло, а з обличчя не сходила посмішка. Я йшла по піску, який вкривав весь берег моря. Він так лоскотав мені ноги, від чого я почала сміятись. Підняла голову до неба та розставила руки по бокам. Вдихнула аромат морського бризу та літньої свіжості. Промінці сонця падали на моє усміхнене обличчя і я відчувала феєрію. Емоції зашкалювали. Я дійсно була щаслива, а особливо, коли заходило сонце десь далеко за горизонт моря і відкривало свої потаємні глибини кольорів, я споглядала, мов зачарована. Але все рано чи пізно має закінчуватись, як і приємний сон. Я почула шум мотора та крик Олександра. Широко відкрила очі та певний час не могла їх сфокусувати. 

— Чорт! — вилаявся чоловік, а я спробувала сфокусуватись на ньому. 

— Що трапилось? — запитала я, роздивляючись по сторонам. 

— Я тебе розбудив, маленька? — посміхнувся він. 

— Що відбувається!? — не витримала я. 

— Все добре, — заспокоював мене, а всередині вже наростала паніка. 
Я побачила позаду якийсь автомобіль, який мчав за нами на шаленій швидкості. Перевела погляд на Олександра, який помітно нервував. Його руки сталевою хваткою зафіксувалися на кермі, а погляд був прикутий виключно на дорогу.

— Хто за нами женеться? — запитала, все ще дивлячись на заднє скло. 

— Сам не знаю, — зітхає він. 

— Зрозуміло, — сіла я на місце. 
Та що мені зрозуміло? Нічого... Прикрила очі й хотіла забутись. Коли вже ті проблеми закінчаться? 

Почула поштовх в машину та ледь знову не вдарилась носом об панель. 

От тепер починає бути лячно...