Я (не) втечу від тебе. - Марі Керімей

Я встала та вибігла з кафе, ледь не збивши офіціантку, яка якраз підійшла.

Бігла по тротуару, не розуміючи, куди несуть мене мої ноги. Серце шалено гепало. Очі болісно пекли від солоних сліз. Не було сил терпіти. Я була знесилена їхніми вчинками. 

А ще... Прізвище Олександра «Мур» здалось мені знайомим. Я ніколи її не чула від нього, але згадала слова Марлін:

«— Хто були його конкуренти? — не витримала я. 

— Мур Максим, — жінка замовкла та різко встала, немов вона щось згадала гидке та скривилась. Поглянула на мене.»

Я не можу в це повірити. Схопившись за голову, я так і стояла на тротуарі, ледь не кричавши. Це його батько. Його батько вбив моїх батьків. 

Я не розуміла нічого. В мене різко закрутилась голова від усього, що я дізналась. Стало пливти в очах. Я ледь трималась, аби не впасти і зрештою таки в очах стало темно.