Немезида - Агата Крісті

— Вериті Гант померла, — сказав архідиякон. — Вона померла вже чимало років тому. Вам про це відомо?

— Так, — сказала міс Марпл. — Мені про це відомо. Але міс Темпл розповіла мені й те, про що я почула лише від неї. Вона мені сказала, що Вериті була заручена із сином містера Рейфаєла. Містер Рейфаєл, мушу вам пояснити, був моїм другом. Саме містер Рейфаєл був такий добрий, що оплатив за мене екскурсію. Але він, либонь, хотів, — тобто мав такий намір, — щоб я познайомилася з міс Темпл під час екскурсії. Думаю, він сподівався, що вона зможе мені надати якусь інформацію.

— Якусь інформацію про Вериті?

— Так.

— Саме тому вона й хотіла побачитися зі мною. Вона хотіла, щоб я пояснив їй деякі факти.

— Вона хотіла знати, чому Вериті розірвала свої заручини із сином містера Рейфаєла?

— Вериті не розірвала свої заручини з ним, — сказав архідиякон Брабазон. — Яв цьому переконаний. Абсолютно переконаний.

— Але міс Темпл не знала про це, чи не так?

— Ні. Я думаю, вона була спантеличена й глибоко засмучена тим, що сталося, і вона їхала до мене, щоб запитати, чому цей шлюб не відбувся.

— А чому він не відбувся? — запитала міс Марпл. — Тільки не думайте, що я виявляю невиправдану цікавість. Бо я теж поїхала в цю екскурсію не просто так. Я не назвала б це ані прощею, ані паломництвом — радше я схильна назвати свою поїздку місією. Мені теж треба знати, чому Майкл Рейфаєл і Вериті Гант не одружилися.

Архідиякон зміряв її пильним поглядом.

— Ви також причетні до цієї історії, — сказав він. — Бачу, ви теж причетні.

— Я причетна, — не стала заперечувати міс Марпл, — бо таким було посмертне бажання Рейфаєла-батька. Він попросив мене з’ясувати істину.

— Я не маю причин не розповісти вам усе, що знаю, — повільно промовив архідиякон. — Ви запитуєте мене про те, про що хотіла б запитати мене Елізабет Темпл, ви запитуєте про те, чого я й сам не знаю. Ті двоє молодих людей, міс Марпл, хотіли одружитися. Вони готувалися до одруження. Я пообіцяв обвінчати їх. Думаю, вони хотіли тримати цей шлюб у таємниці. Я знав їх обох, я знав ту любу дитину Вериті дуже давно. Я готував її до конфірмації, я мав звичай правити служби Божі у школі Елізабет на Великий піст, на Великдень, на інші свята. То була чудова школа. То була чудова жінка. Дивовижна вчителька з досконало розвиненим чуттям на здібності кожної з учениць. Вона знала, яка наука найкраще дається тій або тій. Вона вміла вивести кожну дівчину на ту дорогу в житті, яка була для неї найкращою, і не примушувала їх робити те, чого їм не хотілося робити. Вона була видатною жінкою і справжнім другом. А Вериті була однією з найкращих дівчат, яких мені будь-коли доводилося бачити. Розумна, щира, вродлива. У дитинстві її спіткало велике нещастя — вона втратила обох батьків. Вони загинули в авіаційній катастрофі, коли летіли літаком на вакації до Італії. Коли Вериті закінчила школу, її забрала жити до себе міс Клотільда Бредбері-Скот, яка мешкає тут і з якою ви, певно, знайомі. Вона була близькою подругою матері Вериті. Там живуть троє сестер, щоправда, друга з них була одружена й жила за кордоном, і в той час тут мешкали тільки дві з них. Старша, Клотільда, дуже прихилилася до Вериті. Вона робила все можливе для того, щоб дівчина почувалася щасливою. Раз чи двічі возила її за кордон, знайомила з культурою та мистецтвом Італії, ніжно її любила і дбала про неї. Думаю, що й Вериті любила її як рідну матір. Вона залежала від Клотільди. Сама Клотільда була жінкою освіченою й обдарованою глибоким інтелектом. Вона не примушувала Вериті вступати до університету, але, думаю, причина була в тому, що Вериті не прагнула навчатися в університеті. Вона більше цікавилася мистецтвом, музикою та іншими подібними речами. Вона жила тут, у Старому Маєтку, і, думаю, її життя було щасливим. Вона завжди здавалася щасливою. Природно, я перестав зустрічатися з нею, після того як вона переїхала сюди, бо до Філмінстера, де я служив у соборі, звідси майже шістдесят миль. Я писав їй на Різдво та інші свята, а вона нагадувала про те, що пам’ятає мене, щорічною різдвяною листівкою. Але я не бачив її доти, доки одного дня вона з’явилася до мене вже цілком дорослою дівчиною разом із привабливим молодиком, з яким я також був трохи знайомий, сином містера Рейфаєла Майклом. Вони прийшли до мене тому, що покохали одне одного й хотіли одружитися.

— І ви погодилися обвінчати їх?

— Так, я погодився. Можливо, міс Марпл, ви подумаєте, що я не повинен був цього робити. Вони прийшли до мене таємно, це було очевидно. Клотільда Бредбері-Скот, я певен, намагалася зруйнувати взаємини між ними. І вона мала всі підстави так робити. Майкл Рейфаєл, я скажу вам відверто, був дуже далекий від образу того чоловіка, якого ви хотіли б для своєї дочки чи іншої близької вам людини. Вериті була надто юна, щоб ухвалювати такі серйозні рішення, а Майкл від самого дитинства завдавав своїм близьким лише великих прикростей. Його вже не раз притягали до суду, він водився з поганими компаніями, його затримували за хуліганство та напади на людей, за розбиті шибки вікон та руйнування телефонних будок. Він мав інтимні стосунки з кількома дівчатами, і з нього вимагали аліменти, які він мусив платити. Одне слово, він дуже погано поводився і з дівчатами, і в багатьох інших життєвих ситуаціях. Але при цьому він був надзвичайно привабливий, і дівчата так і липли до нього. Він уже відсидів два короткі терміни у в’язниці. Одне слово, він був схильний до кримінальної поведінки. Я був знайомий із батьком Майкла, хоч і знав його не так добре, і, думаю, він робив для свого сина все, що міг — усе те, на що здатний чоловік із його вдачею. Він завжди приходив на допомогу Майклу, знаходив для нього роботу, у якій той міг би досягти успіхів. Він сплачував його борги, платив за заподіяну ним шкоду. Він усе це робив. Але я не знаю…

— Ви гадаєте, він міг робити для нього більше?

— Ні, — сказав архідиякон, — не думаю. Я вже досяг вельми поважного віку і знаю: людина має сприймати своїх близьких такими, якими вони є, тобто, якщо висловитися в сучасних термінах, із тим набором генів, який визначає їхній характер. Не думаю, що містер Рейфаєл коли-небудь ніжно