Третя карта - Юліан Семенов

— Війна, — тихо, ніби сам до себе, промовив Штірліц і заплющив очі.

— Так. Війна й кінець війні одночасно.

— Війна й кінець війні одночасно, — повторив Штірліц, не розплющуючи очей: повз їхній «опель» проходила колона артилерії; гармати були короткоствольні, сильні; солдати їхали на тягачах — із засуканими, немов у м'ясників, рукавами, білозубі, безокі — темні, припорошені провали у надбрів'ях, немов упирі, і Штірліц не міг дивитися на них, він не міг змусити себе спокійно на них дивитися, бо уявляв, аж до холодного жаху уявляв, як руйнівна сталь, що несе смерть, обрушиться на його співгромадян, які зберігають спокій, і які не вдарять перші («А може, не мають змоги? Господи, тоді ще страшніше!»), і які зараз слухають оперету по радіо, повертаються з танців із клубу, милуються немовлям, що розметалося на маленькому ліжечку, сидять над книжкою, шепочуть перші слова кохання — невмілі, ніжні, тихі…

… «Нахтігаль» був вишикуваний тісним каре. Легіонери стояли з повною викладкою — з автоматами на грудях, обвішані довгими, зручними гранатами, з кинджалами у важких металевих чохлах, що зберігали форму тесака — різку, гостру, криваву, — на поясах.

Стецько стояв у центрі, в оточенні Оберлендера, Херцнера, Шухевича, Лебедя та капелана Гриньоха. Стецько був блідий, це помітно було навіть уночі, і його тонкі ніздрі здригалися, немовби він надихався білого і м'якого кокаїну.

— Браття! — голосно, протяжно, мов кавалерійський офіцер, вигукнув Стецько. — На світанку ви ступите на землю України! Ви ступите на землю більшовиків! Великий вождь німецької нації й нової Європи Адольф Гітлер показав нам на ділі, що, перш аніж нести свободу іншим, треба викорчувати зло у себе вдома. Приклад великого фюрера повинен бути для вас священним. Хай же не здригнеться ваша рука! Хай не закрадеться до вашого серця сумнів! Уперед, до перемоги! Хайль Гітлер! Каре протяжно відповіло:

— Зіг хайль!

«Хитро сказав Стецько, — відзначив Штірліц. — Мельник, виходить, марно сподівався зрівнятися з бандерівцями у «грязюці».

Штірліц кілька разів уже помічав, що його почуття обганяють події. Він ще не розумів, що має здіятись, але те, що зараз щось важливе станеться, неодмінно станеться, він почував шкірою, холодом у пальцях, кольками у серці — не думками.

Штірліц відчув правильно: услід за Стецьком вийшов Лебідь.

— Браття! — тихо мовив він, ніби перед ним не тисяча виструнчилась, а п'ять чоловік. — Легіонери! Вас із прихованим жахом чекають комісари, виконкомівці, чекісти, комсомольці, профспілчанці — українці по крові. Не тіште себе ілюзіями — український комісар нам такий самий ворог, як комісар московський, як жид або лях. Око за око! Зуб за зуб! Хайль Гітлер!

«Іч, як розписали, — люто подумав Штірліц. — Усе по нотах. Стецько — політик, Лебідь — хоч і закликає карати, але також лиПне до політики. А зараз вони повинні закликати до крові одверто, щоб усі сходинки пройти, жодної не перескочити…»

Маленький, жилавий, з істерикою в очах легіонер, який стояв найближче до Стецька, коло жовто-блакитного прапора, протяжно завив:

— Смерть комуни!

— Смерть!

«Он воно як, — зрозумів Штірліц. — Тільки натякнути треба «вождеві»-паства вже заздалегідь підготовлена до крові. Ну, сволото «вождь», пройдисвіте, оділлється тобі горе, виродку ти отакий…»

Роман Шухевич вигукнув:

— Хай живе Степан Бандера!

— Хай живе!

— Зіг! — гукнув Шухевич зривистим голосом.

— Хайль! — відповіло каре.

Коли танки, проминувши прикордонну межу, позбивали смугасті стовпи, коли курним полем, над яким клубочився їдкий дим, що піднімався із свіжих вирв, які кровоточили кров'ю землі, рушили війська, Ярослав Стецько, котрий стояв поряд із Штірліцом, опустився на коліна і, заплакавши, став побожно хреститися, повторюючи:

— Все, господи, все! Ти почув нас, врятував і воскресив…

Штірліц утер на скронях піт:

— Годі вам! Тут глядачів немає! — І, повернувшись до Діца, стомлено промовив: — Їдьмо, га?

Тільки аж через три дні після початку війни головні частини сімнадцятої армії Штюльпнагеля змогли зламати опір Червоної Армії у Перемишлі. «Нахтігаль», що йшов слідом за німцями, вдерся до містечка. Саме тут, на прикордонні, жив той дядько Остап Буряк, котрий говорив. Миколі та його батькові Степанові про те, як живуть українці під Совєтами.

Рейзер вкупі з трьома легіонерами вскочили до верткого, пофарбованого в зелено-жовтий з розводами колір бронетранспортера, і, глянувши у список, загуркотіли тихою, завмерлою вуличкою Петровського до будинку номер 9.

Мазана хатинка здавалася блакитною — така вона була чиста і так дбайливо вибілена. Лелека, що примостився на покрівлі, зорив на людей гордовитим круглим оком і крутив довгим дзьобом, неначе манірна красуня віялом.

Рейзер кивнув до легіонерів, і вони, висадивши ногами хвіртку, увірвалися до двору, полоснули чергою пса, що кинувся їм під ноги, і вскочили до хати — одним махом: через двері й вікно, що дзенькнуло шибкою.

Той легіонер, що стрибонув через вікно, закривавився і, немовби дочекавшись цього, бажаного, кинувся на єдиного чоловіка, який сидів за столом, а поруч із ним була жінка з немовлям на руках, дівчинка і трійко хлоп'ят — сумирні, попелясто-сірі.

Він витяг чоловіка з-за столу, і жінка тоді закричала, заплакали хлоп'ята. Один з легіонерів ударив жінку ногою в живіт, і вона, замовкнувши, впала. Вони— потягли чоловіка, який і не опинався, упхнули його до бронетранспортера й тільки там, у гуркотняві, запитали:

— Остап Буряк?

— Атож.

— Начальник пошти?

— Був.

— На Люблінщині рідню маєш?

— Маю.

— Листи до неї посилав?

— Посилав.

Той легіонер, що порізався, стрибаючи у вікно, ухопив Буряка за вуха, спритно нахилив його обличчям донизу і двічі швидко вдарив гострим, жилавим коліном у ніс та межи брови.

— За ніщо, пани мої добрі? — спитав Остап, піднімаючи до легіонерів обличчя, що зробилося синє, потім багрове, а тоді криваве — у чорних синцях. Губи йому зразу розпухли, стали спершу білі, а потім посиніли, і з рота потекла швидкими цівочками кров.

Його витягли з бронетранспортера, і він побачив довкола себе каре, обличчя людей у німецькій формі здавалися змазаними, схожими одне на одне, та посеред цих схожих облич він угледів раптом Миколу і, застогнавши, потягся до нього; командир Роман Шухевич хутко перезирнувся з Рейзером.

— Миколо, — озвався Шухевич, — знаєш його?

— Так то ж дядько Остап, — подав голос зблідлий на лиці хлопець.

— Добре, що зразу пізнав, — сказав Шухевич. — Ану лишень запитай його так, як вас наставники вчили.

Микола вийшов з каре, наблизився до Буряка і з жахом глянув у його синє обличчя.

— Ну! — підбадьорив Шухевич. —