Третя карта - Юліан Семенов

— «Нахтігаль» посувався із Жешува до Сану. Гадаю, нам варто послухати виступ Бандери — він повинен напутити своїх легіонерів.

— Ви все-таки пробилися до нього через абвер? — запитав Штірліц.

— Це виявилося не такою вже і важкою справою.

— Як для кого. Фохт сказав мені, що ви ростете не щодня, а щогодини.

— Хто дав йому право так думати?

— Не зрозумів, — удавано мовив Штірліц. — Чому так різко?

— Він не знає нашої роботи, усього її обсягу. Ми, врешті-решт, разом працюємо з ним, тимчасово працюємо разом.

— Він керівник групи. Номінальний. В усякому разі, — додав Штірліц і відразу ж спіймав себе на тому, що наслідує Магду. Вона промовляла фразу швидко й точно, а потім — у цьому виявилося її жіноче начало — щось додавала таке, що пом'якшувало різкість формулювання. Це було схоже на те, як мати, вилаявши дитя, одразу ж голубить його і починає мовчки гладити по голові. Теплою долонею.

«Це знову од неї — зрозумів Штірліц. — Кажуть, дурне перелається іншим. Неправильно. Гарне набагато краще передається, аніж погане. Якщо, звичайно, добро при цьому не виступає в убранні святенника. Добро мусить уміти по-молодецькому їздити на мотоциклі, танцювати фокстрот і пити вино. Ці зовнішні атрибути звичного зла справжньому добру не стоять на заваді…»

Машина мчала по дорозі до Жешува: ліси здавалися синіми, відчувалася страшенна тиша навкруги; не зустрічалося ні воєнних машин, ні солдатських колон, ні патрулів.

«Як же вони вміло маскуються, — подумав Штірліц. — Як злагоджено працюють їхні машини… А що, коли справді все це велика гра у провокацію? — ужалило його. — Що, коли вони не розпочнуть завтра? Що, коли я став для них каналом і вони грають з Москвою, давно розгадавши мене?»

Він зажмурився на мить, потер пальцями повіки, запалив, примусив себе не думати про цей жах — можливий жах.

— Як Мельник? — запитав Штірліц тільки для того, щоб порушити тишу.

— Це верстат, а не людина. Він піднявся. Йому посадили на гузицю трьох бджіл — неймовірне дикунство! — і він піднявся. Що ви хочете, слов'яни… Звичайно, він багато в чому програє Бандері, ви маєте рацію…

— Я не вважаю, що він програє Бандері в чомусь, — Заперечив Штірліц. — Я так ніколи не вважав, Діц.

— Виходить, я вас тоді неправильно зрозумів? — обережно спитав Діц.

— Неправильно. Адже у Загребі Мочек і Павеліч нам були потрібні однаковою мірою. Чи ж не так?

— Хорватії було уготовано іншу долю.

— Теж правильно. І все-таки ви неправильно зрозуміли мене, дружище… Чом це ви порівняли Мельника з верстатом?

— Він може працювати без кінця-краю, коли його не «вимкнути». Він зараз досліджує довготривалу політику на Україні. Нашу довготривалу політику, — додав Діц багатозначно.

— Перестрибує через етап? Чому?

— Мабуть, він думає, що ближню політику досить чітко зробить бандерівський «Нахтігаль».

— Ви вважаєте, що Мельник хоче зрівняти Бандеру з собою?

— Тобто? — не збагнув Діц.

— Мельник був воєнним шпигуном.

— Дуже цікава думка, — ледь посміхнувся Діц.

— Дарую, — сказав Штірліц. — І забуваю про подарунок.

— Дякую. Очевидно, ви маєте рацію. Він хоче поквитатись. Цікавий нюансик…

— Що, що?

— Я кажу, нюансик цікавий… Коли обоє виваляні у лайні, тоді однакові шанси одмитися.

— Що стосується «нюанспків», не знаю, а з приводу «одмитися»-дуже мудро, Діц, дуже мудро.

Штірліц знову був зібраний і напружений: він уперше зустрівся сьогодні з Діцом віч-на-віч після своєї оказії з Оленою. Кожен з них розумів, що ця зустріч має визначити багато що, коли не все.

Діц знав, що гестапо має своїх людей у системі політичної розвідки Шелленберга. Штірліц, у свою чергу, був переконаний, що його шеф не спромігся одержати жодного «опорного пункту» у відомстві Мюллера. Те, що відбулося два дні тому в краківському військовому готелі, коли Діц порушив закон про чистоту раси, ставило двох цих людей у ситуацію абсолютно виняткову.

Проте існує небезпека виняткового. Як факт за своєю внутрішньою суттю випереджуючий, виняткове стає повним пробним каменем для перевірки людини на міцність, витримку, швидкість і самоконтроль. Інший, опинившись у винятковій ситуації, силкується повернути на себе, на зовнішнє виявлення своєї особистості, частину цього не пізнаного ще часового стану. У цьому випадку часто-густо високе обертається у низьке, трагедійне — у фарс, мудре — у смішне.

Не всі розуміють і відчувають суть виняткового. Найчастіше цей дар відчування мають музиканти і літератори. Цей дар — певною мірою — був притаманний Штірліцу. Тим-то він і не квапив подій, справедливо вважаючи, що коли сталося щось виняткове, то виявляти поспіх, наполегливість, радість, гумор, силу — значить кінець кінцем програти вигране.

Він виходив у своїх міркуваннях з того, що являв собою Діц. Штірліц був певен, що саме поняття «виняткового» той проектує лиш на самого себе тільки через те, що повірив у свою арійську особливість. Тоді як виняткове — це той чи той пік стану людського духу, який впливає на майбутні події. Він, Штірліц, мав рацію. Справді, після того випадку Діц злякався, причаївся, але не для того, щоб завдати удару, а тільки тому, що наївно чекав, коли все забудеться. Ніщо не забувається — ні слово, ні вчинок. Той, хто вірить, що можна забути, той ближчий до плоті, ніж до духу, ближчий до тварини, аніж до людини.

Штірліц чекав цієї зустрічі, він був певен, що Діц захоче зостатися з ним наодинці. Він накреслив ряд можливих ліній поведінки гестапівця, і кожну з тих ліній зіграв уявно, щоб точно підладитись до Діца, коли той пропонуватиме себе.

Штірліц розумів, що на людину не можна тиснути; а на таку, як Діц, і поготів. Коли протиставити йому методи, яких той дотримувався, нічого путнього не вийде: завжди легше боротися проти того, що тобі добре відомо. Значно важче чекати невідомого. Тільки це, вважав Штірліц, дозволить йому тримати Діца в руках, тільки це змусить його видавати «суміжну» інформацію, яка допоможе Штірліцу в службовому зростанні — чого ж іще, як не цього, міг він домагатися компрометацією в готелі?

Допуски імовірностей, часом зовсім фантастичних, — доля людей високоталановитих, позначених іскрою божою. Діц не міг собі уявити, навіщо він потрібен Штірліцу, окрім того, щоб будувати благополуччя на кістках ближнього. Він оддаватиме Штірліцу частину своєї інформації — йому нічого не залишиться робити. Він змусить Штірліца повірити у те, що він йому друг. Нехай старається. Оцього Штірліц і хотів.

… «Опель-адмірал» звернув із безлюдного асфальту шосе Краків — Жешув на добре грейдований путівець коло Дебіци, і за п'ять-сім кілометрів Штірліц побачив інше життя. У синьому смерканні то тут, то там гарчали танки; армійські