Майбутній мій - Юлія Бонд

28

Маша

– Я приніс тобі плед.

– Дякую, – кажу я, коли Євген накидає на мої плечі м'який плед, поки я сиджу на стільці з кухлем гарячого чаю.

– Може, повернешся до будинку? Холодно на балконі.

Упираючись руками в спинку стільця, друг стоїть за моєю спиною і не хоче йти.

– Ні, я хочу залишитись сама. Можна?

– Добре. Поклич, якщо знадоблюсь.

Не обертаючись, киваю у відповідь.

За спиною чується скрип дверей. І нарешті я залишаюся в гордій самоті дихати повітрям нічної столиці.

Тітка змусила мене вилізти з панцира та поспілкуватися з друзями. Тільки спілкування у нас не склалося. Варто мені переступити поріг нічного клубу, як у серці з'явився біль, а потім прокинувся внутрішній голос. Все стверджував і стверджував, що я маю перебувати не тут, а зовсім в іншому місці, навіть іншому місті та з іншою людиною. Я попросила Євгена відвезти мене до тітки, але в останній момент передумала, і ми поїхали додому до нього та Вікі, щоправда, без подруги. Вона вже навідріз відмовилася, не бажаючи пропустити тусовку.

Минуло чотири дні від останньої зустрічі з Олегом. Я дуже змучилася, виплакавши всі сльози. Мене нереально тягнуло до Олега. Мені зносило дах після нашого розставання. А ще мене мучили правдоподібні сни, в яких ми були разом, як востаннє.

Я повільно божеволіла без нього, чоловіка всього мого життя...

Допивши холодного чаю, кутаюся в плед і мерзну від прохолодного жовтневого повітря.

"Потрібно повертатися, поки не здригнулася до кісток", – з'являється в голові. А тому я підводжуся зі стільця і ​​підходжу до дверей. Тягнуся до ручки й завмираю на місці як прибита. Потужний імпульс пронизує серце, і я кидаю чашку на підлогу.

– Маше...

– Олегу!

Не вірю власним очам, хоча Олег стоїть навпроти й утримує двері однією рукою.

– Мені здається, я збожеволіла, – ковтаю в горлі грудку, дивлячись на мужній стан Олега.

Він нависає наді мною, огортаючи своєю потужною аурою. Від нього виходить нереальне тепло, яке плутає всі мої думки.

– Я зараз сплю?

– Ні, крихітко. Я справжній і прийшов за тобою.

Олег розкриває обійми, і я тулюся до його грудей. Притискаюся всім тілом, відчуваючи аромат одеколону, шкіряної куртки й нікотину.

– Дівчинко моя. Моя Машка, – шепоче його низький голос, змушуючи надриватися струни у моїй душі. – Як же я сумував за тобою, Тарновська.

Олег гладить мою спину своєю великою долонею і покриває поцілунками маківку. Я запускаю руки під його шкіряну курточку і торкаюся місця між лопаток.

Він потрібний мені. Чорт... Він потрібний мені більше, ніж я думала.

– Як же ти знайшов мене, Олегу?

Відірвавшись від чоловіка, зазираю у глибину зелених очей. У відповідь Сокіл мило посміхається, чому на його щоках з'являються дві симпатичні ямочки.

– Не думай, крихітко. Наступного разу можеш не викидати сімку. Не допоможе. Я з-під землі тебе дістану, якщо буде потрібно.

– Отже, не відпустиш?

– Не відпущу, – киває Сокіл, нависаючи наді мною скелею.

– А як же Макс?

– А що Макс?

– Що ти з ним робитимеш? Він же нерівно дихає до мене, Олеже. І якщо такий самий упертий, як ти, то проходу не дасть.

Олег ковтає тихий смішок, а потім одразу стає серйозним.

– Марічко, не забивай собі голову, добре? Макс – не твоя проблема, а моя. Ти краще пообіцяй мені, що більше не викидатимеш подібні фокуси, гаразд? Бо я, знаєш, хлопець імпульсивний, можу теж фокуси викинути.

Хитаю у відповідь.

Мені треба навчитися довіряти своєму чоловікові. Якщо Олег сказав, щоб я не забивала собі голову, то так тому і бути. Відтепер мене не хвилюють чвари в родині Соколовських. Я нічого не обіцяла Максимові. Не давала хибних надій.

– Звичайно ж, мені подобається з тобою стояти обійнявшись, але якщо ти забула, ми в чужому будинку. Збирайся, дівчинко. Нам час йти, – Олег вириває мене з потоку думок, і я поспіхом скидаю плед.

Перестаємо обійматись і тільки зараз я помічаю, що весь цей час ми були з Олегом не одні. Євген. Застиг у дверях і не ворушиться. Дивиться на нас дивним поглядом, наче на небезпечних злочинців чи психічно нездорових людей.

Безглуздо посміхаюся своїм порівнянням. Так і є. Ми з Олегом неадекватні на всю голову і нікому іншому нас не зрозуміти.

Олег першим виходить із квартири, залишивши мене наодинці з другом, щоб я могла попрощатися. Я вдячна своєму чоловікові за відсутність ревних сцен та скандалів. Сокіл міг увірватися в будинок і влаштувати феєричне шоу, набивши пику Євгену, але хвала Богу, Олег вчинив по-іншому, ще раз здивувавши мене своєю мудрістю та турботою.

– Дякую тобі, Євгену, за все. Була рада побачити, – обіймаю хлопця та покриваю його щоку дружнім поцілунком.

– Маше, ти впевнена у своєму рішенні? – Схопивши за руку, Євген зупиняє мене, коли я маю намір піти.

– Впевнена як ніколи.

– А що батько? Думаєш, він буде щасливий, коли дізнається про все?

– У нього немає вибору, бо кожен з батьків бажає щастя для своєї дитини.

Євген недовірливо дивиться і сумно зітхає.

– Отже, ти щаслива з Олегом?

– Дуже. Я жити без нього не можу, Євгену. Він увесь час тут, – тягнусь рукою до скроні, вказуючи пальцем, де міцно засів Сокіл. – І тут. Всюди він. Голова. Серце. Шкіра.

– Ти настільки сильно закохалася в нього, Маріє?

– Закохалася, але тобі, мабуть, не зрозуміти.

– Не зрозуміти. Я ніколи не зможу тебе зрозуміти, бо це виходить за всі межі. Ваш зв'язок, стосунки, все це неправильно.

– А мені начхати на правильно. Навіть, якщо весь світ буде проти Олега, я стоятиму за його спиною і подаватиму йому патрони, – кажу цілком серйозно, помічаючи, як друг змінюється в обличчі.

– Ти зараз пожартувала? Так?

– Ні. Я сказала тобі те, що думаю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно