Заміж у покарання - Марія Акулова

– Я подумала, що ти давно нічого домашнього не їв. А у нас дуже смачна кухня. Напевно, скучив.

Айдар хмикає, але не сперечається. А я навчилася сприймати його іронічні посмішки спокійно.

Він просто така людина – половина життя проходить усередині. Напевно, це через його професію, яка мені здається дуже складною.

Чоловік наповнює свою тарілку без зайвої скромності. Не щоб спробувати, а щоб наїстися. Моя душа реагує на це цуценячим захопленням.

Сама я не голодна, але компанію складаю.

Думаю, що він, можливо, хотів би випити з їжею вина чи чогось міцнішого, але спитати язик не повертається. Залишаю це на його розсуд. Дякую за налитий мені і собі лимонад.

Тепер я впевнена на всі сто, що від киримли в Айдарові чи то залишилося дуже мало, чи то ніколи і не було багато. З якої він сім'ї, я поки запитати не ризикнула, як і про досвід першого шлюбу, але те, що він людина абсолютно світська – видно неозброєним поглядом.

Айдар їсть будь-яку їжу, не лише халяль, але я замовляю м'ясо в тій же крамничці, де завжди брала мама. Це не потрібно моєму чоловікові, але й проти він не висловлюється.

Як і проти моїх бажань реалізуватися як мусульманці, якщо такі виникнуть.

Коли Айдар сказав про це, я подякувала, але поки не знаю, що робити зі своїм життям, тому нікуди не поспішаю. Просто придивляюся.

Зараз – до чоловіка, що наївся. Ловлю себе на думці, що нехай шлюб у нас фіктивний, але моя задоволеність собою – справжня.

Айдар дивиться на «подаровані мені» квіти, потім повертає голову… Я по погляду бачу, що ситий і задоволений. Сприймаю це як комплімент.

– Як тобі бути заміжньою, Айлін? Дивлюся, чоловік квіти дарує…

Я наче могла звикнути до його жартів, а все одно бентежуся. Опускаю погляд на руки. Усміхаюся. Зібравшись – повертаюся до очей чоловіка і хитро мружуся. Нагадую собі, що вийти зі шлюбу хочу його рівнею. І щоб усе було так, як він сказав: сильною настільки, щоб самостійно розпоряджатися своїм життям.

– Він у мене класний.

По-акторськи закочую очі. Сама не знаю, звідки в мені береться сміливість. Але теплий сміх ситого пана прокурора спрацьовує краще за будь-які оплески.

– Заздрю.

Повертаюсь очима до його обличчя і хмурюся. За дурною звичкою шукаю каверзу.

– А вам як дружина? – Серце прискорюється. Він чесний. Сподіваюся, правда мене не ранить.

У зелених очах запалюються смішки.

– Квіти не дарує, на жаль. Але вечеря... Сто із десяти.

Не можу стриматися – настільки рада, що навіть у долоні плескаю. А прокурор за цим спостерігає.

– У мене ще кураб'є. З чаєм. Будете?

На емоціях забуваю, що ми з ним на ти. Але й вибачитись за це не встигаю.

Айдар кидає погляд у бік арки, що веде до кухні.

– Ти це сама все?

Киваю.

– Круто…

З губ рветься: «не чекали?», але цього разу я стримуюсь. Досить напрошуватися на компліменти.

– Буду, але пізніше. Мені зателефонувати треба.

Айдар бере в руки телефон, що весь цей час лежав на столі, і встає. Мого схвалення він, звичайно ж, не чекає.

Виходить із кімнати, вже дивлячись в екран.