Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

спина виструнчилася по-військовому, а кроки зробилися чіткими, карбованими. Він повернувся на своє місце, всівся в крісло й закинув ногу на ногу. Пучками лівої руки смикав себе за неіснуючі вуса. Мені привиділося, що ще мить — і я узрію і вуса в нього над губою, і картату камізельку — і тоді зала перевернеться догори дриґом, як колись у дитинстві в кімнаті жахів, і попливе, і я попливу разом із нею…

— Наталю, тобі зле? — Ростислав термосив мене за руку. Я роззирнулася навсібіч. Ми сиділи за тим самим столиком, що і перше, навколо тихо гомоніли інші відвідувачі. На сцені вже не було столу й крісел, а натомість винесли мікрофон на високій підставці, і за хвилю на сцену випливла немолода огрядна циганка у чомусь сріблястому й пишному, а за нею — дівчатка-циганочки в квітчастих сукнях і чорноволосі мужчини-музики.

— Ні-ні, все добре, — буркнула я. Огрядна циганка низьким голосом заспівала заяложену пісню про Синґарелу, а дівчатка притупували, закидаючи назад одну ногу, плескали в долоні й звабливо здвигали плечима.

Офіціант приніс дві пляшки — коньяк і шампанське. Я вирячилася на Ростислава.

— Це тобі, — мовив він. — Я не можу. Я за кермом… — і, помітивши вираз мого обличчя, зі сміхом докинув: — Зараз побачиш!

Поки офіціант відкорковував шампанське, мій супутник відкрутив коньяк і хлюпнув крапельку на денце високого вузького бокалу. Тоді долив до верху шампанського і простягнув бокал мені:

— Понюхай, який аромат!

Напій і справді виявився напрочуд духмяним. Бульбашки шампанського лускали й обдавали запахом піднятого з дна коньяку. Я ковтнула трошки, посмакувала, тоді швидко перехилила весь бокал. Якщо в мене раптом вдруге буде галюцинація, то тепер хоч буду певна, що це — з п’яної голови.

— Знаєш, про що я весь час думаю? — нахилився до мене Ростислав. — Що ми зараз вийдемо з кафе, підійдемо до машини — а твій бабай знову колесо пробив. А запаски нема.

Я нервово розсміялася. Мимоволі зиркала по боках, вдивляючись ув обличчя людей, шукаючи підтвердження, що я була-таки на сцені, що мені не наверзлося. Але ніхто не звертав на наш столик уваги.

Мій супутник зробив мені ще одну порцію божественного напою, понюхав бокал. Мрійливо приплющив очі.

— То рецепт царської родини. Я частую таким тільки в особливих випадках.

— Я прониклася.

Розмова перескочила на оперу — Ростислав, здається, збирався всерйоз зайнятися моєю музичною освітою. Слухати його було напрочуд цікаво, тільки, боюся, все одно у нього нічогісінько не вийде… Непомітно, непомітно пролетів час, ми почали збиратися по домівках.

Мій супутник прикликав офіціанта, щоб розплатитися. Я згадала бабая — а раптом… Офіціант забрав шкіряну палітурку з грошима, уклонився і провів нас до виходу. Швейцар безпомильно подав наші речі, хоча номерків у цьому гардеробі не видавали. За хвилю ми вже стояли перед машиною.

Ростислав обійшов авто довкруж, зосереджено постукав носаком по кожному колесу. Всі чотири глухо відгукувалися на стукіт, і мій супутник упевнився, що лихі передчуття нас, на щастя, обдурили.

— Прошу пані до карети, — Ростислав картинно розчахнув переді мною дверцята. Я незграбно плюхнулася на сидіння. Царський напій таки давався взнаки.

Дивна річ, але їхали ми дуже довго, петляли провулками, кружляли поміж старих будинків, і все ніяк не могли виїхати на міст, який вивів би нас до мене додому. У кишені в мене задзеленчав телефон, і я довго не могла розірвати липучку на куртці й розстібнути змійку, щоб добитися до нього. Нарешті відповіла.

— Алло!

— Бубочко, привіт, де ти є? — заторохтіла Ліна в трубку.

— Їду додому.

— А ти далеко від центру?

— Не уявляю, — мовила я й повернулася до Ростислава: — Ми далеко від центру?

— Не дуже, — буркнув він.

— Не дуже, — передала я Ліні. Та вочевидь зраділа.

— Бубочко, пам’ятаєш, я тобі обіцяла дізнатися про той аркуш, що тобі підсунули в двері? Я позавчора нарешті зустрілася зі своєю товаришкою і віддала їй ксерокс, а сьогодні вона подзвонила. Вона якраз на роботі в архіві, ми могли б до неї під’їхати. Читальна зала працює до восьмої.

Я переказала Ростиславові Лінину палку промову. Той коротко кивнув.

— Скажи мені адресу, — попросила я Ліну. Та назвала одну з центральних вулиць Києва. Судячи з виразу обличчя Ростислава, ми чисто випадково опинилися зовсім поряд.

Проїхавши два квартали, машина завернула у двір високої білої будівлі з аркою, побіч якої балкони підтримували дужі каріатиди. Крихітний двір загороджений височенною залізною брамою, коло неї чергував сумний і змерзлий охоронець. Усім своїм виглядом він показував, що нізащо не пустить нашу машину у двір. Я приготувалася вилазити з салону.

— І ти отак мене покинеш? — спитав Ростислав дивним голосом. Я вражено обернулася до нього.

— Тут не можна довго стояти машиною…

— Ти мене отут просто покинеш? Після всього, що сьогодні трапилося?

— Там Ліна мене має чекати…

— І ти мені ні слова, ні півслова… Отак і підеш?..

— Дякую тобі за чудовий день. Трошки забагато пригод, як для одного дня, але турне на змійові вали було захопливе, правда? То я піду.

— То йди.

— До побачення.

— Наталю!..

— Так? — я вже вдруге випустила ручку дверцят. Вартовий при брамі робив вигляд, що дивиться в інший бік.

— То ти підеш до Ліни, так?

— Так.

— А… ти не хочеш мені нічого сказати?..

Здається, я почервоніла. Ситуація нагадувала мені сцену чи то давно колись читану й забуту, чи то мною ж самою й нафантазовану. Краєм ока я побачила, як у двір архіву збирається заїхати джип, але наша машина стояла йому на дорозі. Охоронець пожвавився.

— Там люди хочуть проїхати, — мовила я до Ростислава.

— І кого це обходить?

— Та незручно