Гніздо Кажана - Дарина Гнатко

полював він із друзями на Данила Кажановського пильно та терпляче й через місяць вловив-таки без охорони в проліску, коли той одинаком їхав конем. Кажановський, захоплений несподівано, спочатку перестрашився ватаги розлючених козаків, котрі наскочили на нього з погрозливими лицями, але швидко собою опанував і почав реготати прямо в лице Ільку. Він шепотів якісь закляття й був твердо певний у тім, що темний повелитель врятує його неодмінно, що не буде йому смерті ще довгі літа на цьому світі.

Сміх його страшний відлунням носився над проліском.

Реготався він і тоді, коли дужі козаки тягнули його до великого багаття, до вогнища, на котрому мав згоріти він як прислужник вірний нечистої сили, без страху дивлячись на палаючий уже вогонь.

Страшний то був час, коли палили розлючені козаки чаклуна Данила Кажановського за самогубство дівиці Мотрі Клименкової.

Як тільки прив’язали його до дерева, то вітер почав волати живою істотою, привидом носився над головами козаків, мов намагаючись загасити вогонь на смолоскипі, котрий тримав у руках Ілько, готуючись підпалити тіло чаклуна.

Лице його вродливе було почорнілим від горя.

— Це тобі за Мотрю, — прошепотів він посинілими вустами, поглянув напоєними болем і ненавистю очима й підніс смолоскип до ніг Данила.

Кажановський холодно розсміявся.

— Дурний хлопчисько! Невже ти й справді гадаєш мене спалити? Мене, Данила Кажановського? Дурень!

Ілько мовчав, напружено спостерігаючи, як вогонь дуже повільно, мов не бажаючи того, починає лизати яскраво-помаранчевим полум’ям ноги Данила в добротних шкіряних чоботах по коліна. Бліді вуста Кажановського тихо шепотіли щось зловісне, певне що закляття страшне, звертався він до свого темного господаря, благаючи його про порятунок, та той рятувати його чомусь зовсім не поспішався, мов забувшись геть про свого вірного прислужника, та Кажановський продовжував, й очі його при цім палали так, що в них неможливо було поглянути. Й вітер, мов скоряючись його словам, почав налітати все зухваліше, усе дужче, й всилено дмухав на вогонь, мов намагаючись загасити його за невидимою волею когось могутнього, та той не скорявся, усе вище підбирався тілом Кажановського, змушуючи того корчитися від болю, й лизав його ноги з безсердою силою. Важкі, темно-сірі хмари низько нависалися над землею, погрожували наче ось-ось пролитися на землю важкими краплями дощу й загасити вогнище. Але не проливався дощ, не гасив вітер наполегливого полум’я, й ноги Данила палали, та він тримався, хоч і корчився від болю, та не кричав.

— Проклинаю вас! — клекотів пекельною ненавистю його низький, схожий у ту мить на звірячий голос, мов батогом торкаючись лиць козаків. — Я вас проклинаю! Проклинаю! Але я ще повернуся, я повернуся! Й кожен із вас пожалкує об тім, що народився на світ!

Він поглянув на небо, потім кудись удалечінь, а коли вогонь піднявся ще вище, то нарешті не втримався й заволав, і крик той змусив застигнути увесь Божий світ, похолодив кров та серце у присутніх поряд та долинув до Мгарської обителі. Ченці здригнулися, затремтіли, й тільки старий єгумен перехрестився, прозрівши духовними очима, що то важко розлучається з тілом багатогрішна душа його колишнього ченця Антонія. Й заплакав, гірко заплакав старий єгумен, оплакував гірко душу загублену того, хто був ввірений йому на спасіння, чию душу він мав колись урятувати, але ж не врятував, проґавив і віддав її дияволу.

— Господи, прости! Господи, помилуй!

Хмари, нависаючись низько над землею, так і не пролилися жаданим для Кажановського дощем, і вогонь усе палав, хоч і тріпотів на страшному вітрі, змішуючи тріск свій із нелюдяним криком Кажановського. Та поступово крик той затихнув, тільки чорний дим вирвався від вогнища вгору, крижаним страхом пройшовся навкруги.

Згорів Данило Кажановський.

1.

— Параско, дурна дівко, що ти наробила?

Пронизливий, гучний вереск баронеси Олени Назарівни Венгель-Розумовської вихором прокотився кімнатами й глухим болем відгукнувся в голові Лізи, змусивши її поморщитися. Маман із роздратованим та злуватим виглядом сиділа у старому, обшарпаному фотелі, з якого нагарно дрантям облазився темно-синій оксамит, а вже про міцність його можна було й помовчати. Її вродливе ще, хоча й попсоване роками та важким норовом лице з великими, блакитно-сірими очима, тонким носом та невдоволено підкопиленими вустами свідчило про останній ступінь роздратування.

Ліза важко, приречено зітхнула.

Маман, що мала досить вередливий та немирний норов, не завжди була такою нестерпною, якою вона заробилася останнім часом, і Ліза знала, чому вона буянить, чому нервує… У них майже не полишилося грошей. Зосталося трішки, геть трішки, й з часом не стане чим заплатити навіть за ці обшарпані три кімнати, а тоді вже хоч на вулицю доведеться йти ночувати. Маман кожного дня діставала ті жалюгідні залишки грошей, перераховувала їх, хмурила невдоволене лице й важко зітхала. Погляд її зупинявся на шафах із одягом, вона з хвилину дивилася на одіж, котра могла їх протримати деякий час, але рішуче хитала головою й надовго замислювалася. Ліза вже знала ті думки… маман не бажала продавати залишки колишньої їхньої заможності, тягнула до останнього, й тільки коли в гаманці майже не полишалося грошей, тоді зважувалася на продаж чергової сукні. Коштовності вона збула вже давно. Ліза тільки зітхала, знаючи, що черговий такий продаж лише ще більш злує маман, і співчувала нещасному батечку, котрому, певне, так неспокійно лежалося у сирій земельці на кладовищі під Миргородом, бо не миналося й днини, аби маман не згадала його лихим, лайливим словом, щиро бажаючи перевернутися незручно в домовині разів по сто на день, а ще вдавитися вологою земелькою зі жменею черв’яків.

А був час, коли родина барона Венгель-Розумовського вважалася однією з найзаможніших у Миргороді, й маман так звикла до життя в великому будинку, до розкошів, котрі дарував їй чоловік і які зараз зникли без сліду, урятувавши їх від голодної смерті. Їхня родина була дружною та міцною, хоча Ліза знала, що особливого кохання між батьками не малося. Татко колись захопився досить привабливою Оленкою, котра змолоду була такою тендітною та граційною, а маман просто вигідно вийшла заміж, склала, як то кажуть, гарну партію. Тихий, спокійний барон, геть затиснутий більш сильною дружиною, він загалом був гарною людиною й люблячим батьком, та трапилося з ним нещастя, котре ганебно проґавила досить уважна та моторна Олена Назарівна. Барон Венгель-Розумовський почав грати в карти. Спочатку робив він то досить сором’язливо й несміливо, програвав незначні суми, й те його непотрібне захоплення полишалося непоміченим уважною дружиною, але з часом він розійшовся настільки, що не змогла його