Остання роль - Едуард Ісаакович Ростовцев

— А він що?

— Спочатку заспокоював — він взагалі багато чого дозволяв їй і прощав, — а коли вона вже геть розійшлась, то взяв за руки й силоміць посадив. А вона зразу в сльози, мало не до істерики дійшло. Ну, ясне діло, настрій в усіх пропав. Особливо переживав Едик. Він, як я розумію, був трохи закоханий у неї, а Наталю з собою просто так узяв, задля компанії. Ну, коли таке почалось, то вже не до гулянки стало. Вони зібралися й поїхали, а я зостався — мені вже не було сенсу їхати додому.

— А потім Валерій не казав вам, чого Світлана так нервувала?

— Казав, нібито у неї якісь неприємності на кіностудії. Тільки при чому тут кіностудія? Людина за всіх умов повинна триматись у рамках. Правда, я не дуже й розпитував Валеру, він про такі речі не любить розводитися. Взагалі він ніколи не казав про Світлану нічого поганого і сердився, коли інші казали.

— А що казали інші?

— Та… різне казали. Світлана красива була, а про красивих жінок завжди базікають всячину. Не всьому, ясне діло, можна вірити, Світлана все-таки розумна була і ціну собі знала. Хоч, думаю, вона зустрічалася не тільки з Валерою. Та це моя особиста думка. — Ярославе Нестеровичу, — трохи помовчавши, запитав Білякевич, — а Едик і Наталя — хто вони, не знаєте?

— Я їх тільки один раз бачив, у той день. Едик, здається, музикант, а Наталя — акробатка.

— Акробатка?

— Ну, може, це не спеціальність її, але вона акробатка. Бо тоді, поки ще настрій у всіх був нормальний, вона такі кренделі виробляла — аж не вірилося, що людина може так згинатися. Забавна дівчина! Ми з Едиком лежимо на траві, граємо в шахи. Коли це над самісінькою шахівницею появляється її голова, на землі — зігнуті в ліктях руки. Голова, руки, плечі, а тулуба немає. Раптом із-за плеча опускається до шахівниці нога, бере пальцями ферзя, переставляє. Дивлюся я — Наталя, виявляється, стоїть на руках, загнувши тулуб на голову. Я аж злякався. «Спину, — кажу, — зламаєш!» А вона хоч би що. Стоїть собі й далі так, дивиться на шахівницю, та ще питає: «Я правильно королевою пішла?»

— Отже, вона акробатка, а він — музикант? — перепитав Білякевич.

— Та начебто так.

У школі міліції, де Білякевич викладав спецдисципліну, серед курсантів був такий жарт. Приймаючи від заочника залік, викладач запитав: «Що треба зробити, перш ніж допитати свідка?» Він мав на увазі план допиту, відомості про свідка, технічну підготовку. Відповідь була несподівана: «Щоб допитати свідка, треба насамперед його мати».

Оперативні працівники не всміхаються на цей жарт, вони добре знають, що за ним стоїть.

З цього погляду справа про вбивство Світлани Мелещук начебто не повинна була завдавати слідству особливого клопоту. Правда, свідків, що бачили, як усе сталося, не було, а ті, що чули крики Світлани — сторож бази Кузема та його онук Ігор, — уже дали свої показання. Треба було ще уточнити, який характер мали відносини звинуваченого і загиблої, знати все, що можна, про їхню поведінку в останні дні перед убивством. Але це не становило великих труднощів: для родичів, друзів, сусідів, співробітників, з якими часто зустрічались і Світлана, і Валерій, їхні взаємини не були таємницею. Трагедія на Лісовому озері глибоко вразила цих людей, і вони не тільки охоче ділилися всім, що знали, а й висловлювали свої думки, припущення, висновки, оцінки. Якби допитували їх усіх підряд, то слідство затяглося б надовго. До того ж чимало питань, які треба було з'ясувати, мали делікатний характер, і було б недоцільно задавати їх в офіційній обстановці, а відповіді нотувати в протоколах. Маючи це на думці, Білякевич підібрав до складу оперативно-розшукової групи таких працівників, у тактовності й терпінні яких не сумнівався. І сам він, хоча й без того мав доволі клопоту, не лишився осторонь: після розмови з Пируном надумав дещо уточнити особисто.

Едика він розшукав того ж таки дня. Не мудруючи звернувся до директора кінотеатру «Сосновське» Кушніра, під керівництвом якого свого часу працювала Світлана Мелещук і якого Віктор Михайлович добре знав. У відповідь на запитання про музиканта Едика директор назвав і докладно охарактеризував Едуарда Івановича Гурного: саксофоніст естрадного оркестру їхнього кінотеатру, двадцяти шести років, неодружений, за сумісництвом працює в джазі нічного бару «Висока гора».

— Едик — непоганий хлопець, — сказав Кушнір. — Один час тільки пив, не знаючи міри. А потім узяв себе в руки і тепер навіть не доторкується до чарки. Коли Світлана працювала у нас, вони дружили. Кажуть, що він був закоханий у неї. Але, по-моєму, це перебільшення — ми всі любили Світлану. Гарна дівчина, здібна художниця. Ось подивіться..

Кушнір показав Білякевичу малюнок кольоровими олівцями: семеро гномів дивляться кіно, яке «крутить» Білосніжка. На їхніх кумедних личках відбилась уся гама почуттів — страх, радість, подив, нудьга, захоплення, гнів, досада…

— Таких малюнків було з десяток — варіації на ту саму тему. Лишився тільки цей, решту порозтягували співробітники.

Едуард Гурний був дженджуристий молодик: модні, акуратно підстрижені вуса, бурці, краватка-метелик, піджак, що мінився блискітками, небесно-голубі штани, туфлі на «платформах». А втім, наряд був естрадний — до кабінету директора кінотеатру Гурний прийшов одразу після концерту. Тримався вільно, але не розв'язно.

— Все, що можна сказати про Світлану Мелещук, сказано в листі до редакції. Я теж підписав його. Додати мені нема чого.

Білякевич зрозумів, що ходити околяса в даному разі не слід, сказав прямо:

— Ви добре знали Світлану. Кажуть, вона була нестримана?

— Вона була людина, а не ангел. Ангелів, правда, я не бачив, не траплялося, так що мені трудно судити. Але Світлана була гарна людина, добрий товариш. Ну, а до всього того ще й жінка. Вродлива жінка!

— Ви кажете так, немовби виправдуєте її, — зауважив Білякевич.

— Виправдую? — Гурний нахилився вперед, наліг на стіл. — А в чому її виправдувати? Що полюбила покидька, якому не було діла до її почуттів, думок, надій, до її таланту? Вона ж не