Немезида - Агата Крісті
Лондонська марка, друкована адреса, довгий конверт високої якості. Міс Марпл акуратно розрізала його спеціальним ножем для паперу, який завжди був у неї напохваті, тут-таки, на таці. Лист був від панів Бродриба та Шустера, адвокатів і нотарів, з адресою в лондонському кварталі Блумсбері. Ті панове запрошували її, використовуючи надзвичайно чемні й вишукані звороти юридичної мови, навідатися наступного тижня до їхньої контори й пропонували зробити це в четвер, 24-го числа. Якщо ж ця дата її не влаштовує, то чи не буде вона такою люб’язною, щоб повідомити їх, коли зможе бути в Лондоні в найближчому майбутньому. У своєму листі ті двоє додавали, що вони адвокати покійного містера Рейфаєла, з яким вона, схоже, добре знайома.
Міс Марпл була трохи спантеличена. Вона спохмурніла й підвелася з-за столу трохи пізніше, аніж зазвичай, думаючи про листа, якого щойно одержала. Вона спустилася вниз за допомогою Черрі, яка вважала за свій обов’язок чекати в коридорі, аби бути певною, що міс Марпл не наважиться сама спускатися сходами, що були дуже давнього зразка й круто завертали на самій середині.
— Ти приділяєш мені занадто багато уваги, Черрі, — сказала міс Марпл.
— Доводиться, — відповіла Черрі з притаманною їй прямолінійністю. — Хороших людей тепер мало, і їх треба оберігати.
— Що ж, дякую за комплімент, — промовила міс Марпл, безпечно добувшись до кінця сходів і ставлячи ногу на підлогу першого поверху.
— У вас усе гаразд? — запитала Черрі. — Бо вигляд у вас такий, ніби вас ударили мішком по голові, якщо розумієте, про що я кажу.
— Та ні, у мене все гаразд, — відповіла міс Марпл. — Правда, я щойно одержала досить несподіваного листа від адвокатської фірми.
— Ніхто не позиває вас до суду, сподіваюся? — запитала Черрі, схильна вважати, що листи від адвокатів неминуче пов’язані з якимсь лихом.
— О, ні, не думаю, — сказала міс Марпл. — Нічого подібного. Вони лише просять мене навідати їх у Лондоні наступного тижня.
— Можливо, ви одержите спадщину, — промовила Черрі з надією в голосі.
— Ну це вже навряд.
— І таке буває, — сказала Черрі.
Умостившись на стільці й діставши своє плетиво з гаптованої торбинки, міс Марпл обміркувала можливість того, що містер Рейфаєл залишив їй спадщину. Тепер вона здалася їй ще менш імовірною, аніж тоді, коли Черрі про це згадала, адже містер Рейфаєл, подумала вона, був не такою людиною.
Вона не змогла поїхати до Лондона в той день, який їй запропонували. У четвер вона мала бути присутня на зборах Жіночого клубу, де обговорювали питання про виділення коштів на будівництво двох додаткових кімнат. Тож вона написала листа, у якому назвала інший день наступного тижня. Фірма не забарилася з письмовою відповіддю, у якій висловила свою згоду з її пропозицією, і дата відвідин була визначена остаточно. Вона намагалася намалювати у своїй уяві зовнішність панів Бродриба та Шустера. Лист був підписаний Дж. Р. Бродрибом, який, певно, був старшим партнером. Міс Марпл подумала, що містер Рейфаєл міг відписати їй у своєму заповіті якусь невеличку річ або сувенір на згадку. Можливо, книжку про якісь рідкісні квіти, що була в його бібліотеці і, на його думку, могла принести втіху старій дамі, що так полюбляла доглядати сад. Чи брошку з камеєю, яка належала його двоюрідній бабусі. Міс Марпл розважала себе такими фантазіями. Бо це тільки фантазії, подумала вона, адже в будь-якому з цих випадків виконавці — якщо ті адвокати були виконавцями — просто надіслали б їй таку річ поштою. Їм би не було потреби домовлятися з нею про зустріч.
— Облиш дурні думки, — сказала собі міс Марпл. — Наступного четверга ти про все довідаєшся.
II
— Цікаво, що це за особа, — сказав Бродриб, звертаючись до Шустера і при цьому глянувши на годинник.
— Вона має прибути за чверть години, — сказав Шустер. — Цікаво, вчасно вона з’явиться чи ні?
— Думаю, не запізниться. Це літня жінка, судячи з усього, а вони набагато пунктуальніші, аніж сьогоднішні молоді вертихвістки.
— Цікаво, гладка вона чи худа? — поставив риторичне запитання Шустер.
Містер Бродриб похитав головою.
— Хіба Рейфаєл ніколи тобі про неї не розповідав? — запитав Шустер.
— Він був дуже стриманим у всьому, що про неї казав.
— Уся ця історія видається мені дуже дивною, — сказав Шустер. — Якби ми знали бодай трохи більше, про що саме йдеться…
— Можливо, — замислено промовив Бродриб, — тут ідеться про щось, пов’язане з Майклом?
— Після стількох років? Ні, не може бути. З якого дива ти про це подумав? Він тобі на щось натякнув?
— Ні, він мені ні на що не натякнув. Я не маю найменшого уявлення про те, що в нього було на думці. Він лише дав мені точні інструкції.
— А ти не думаєш, що він насамкінець став трохи ексцентричним?
— Аж ніяк. Його розум залишався так само блискучим, як і завжди. Хвороба анітрохи не вплинула йому на мозок. За останні два місяці, які йому лишилося прожити, він примножив свій статок ще на двісті тисяч. У це важко повірити, але так воно було.
— Він мав досконалий нюх, — сказав Шустер із глибокою повагою в голосі. — Безпомильний нюх, у цьому сумніватися не випадає.
— Він був справжнім фінансовим генієм, — підтвердив Бродриб із повагою, близькою до захвату. — На жаль, таких, як він, небагато.
На столі задзвонив внутрішній телефон. Шустер підняв слухавку. Жіночий голос сказав:
— Міс Джейн Марпл прийшла на зустріч із містером Бродрибом згідно з попередньою домовленістю.
Шустер подивився на свого партнера, піднявши брови в очікуванні ствердної чи заперечної відповіді. Бродриб кивнув головою.
— Проведіть її сюди, — сказав Шустер. І додав, обертаючись до партнера: — От ми її й побачимо.
Міс Марпл увійшла до кімнати, де джентльмен середнього віку з тонким, худим тілом підвівся, щоб привітатися з нею. Це, певно, був містер Бродриб, чий вигляд дещо суперечив його прізвищу[1]. З ним був ще один джентльмен теж середнього віку, але молодший і значно повніший. Він мав чорне волосся, маленькі гострі очі й перші ознаки другого підборіддя.
— Мій партнер — містер Шустер, — відрекомендував його містер Бродриб.
— Сподіваюся, наші сходи не стомили вас надміру, — сказав Шустер.
«Їй сімдесят, ніяк не менше, а може, навіть