Тур за коханням. Частина перша - Оксана Мрійченко

Ксюша сиділа на канапі, смакуючи з креманки шоколадне морозиво та зацікавлено спостерігала за подругою, яка хазяйнувала біля шафи. Довге чорне волосся Поліни було зібране в недбалий пучок на маківці, а на підлозі біля ніг дівчини лежала невелика сіра валіза. Ксюша не запитала у Христини ім’я замовника, проте знайшла в інтернеті пару фотографій його розкішних готелів, що розташовувалися на мальовничому морському узбережжі. Побачивши ці фотографії, Поліна сама взялася збирати подругу у відрядження. І спостерігати за цим було дуже кумедно.

— Ось цю сукню візьми обов’язково! — промовила Поліна, повертаючись до Ксюші обличчям і тримаючи в руках короткий білий сарафан. — І он той салатовий комбінезон теж! Ти в ньому дуже гарна!

— Поль, ну це вже занадто! — зітхнула Ксюша, відставляючи порожню креманку на тумбочку біля канапи. — Навіщо мені так багато речей?

— Та хіба ж це багато? Ти цілий місяць житимеш у шикарному готелі біля моря! Невже не хочеться бути гарненькою? Я от думаю, може валізу більшу взяти?

— Поль, я працювати їду! — нагадала Ксюша. — Це не відпочинок, а відрядження. Мені вистачить парочки суконь, двох купальників та шортів з футболками!

— Робота роботою, а все ж таки це тур на море! Уяви, скільки красенів у тому готелі! А ти така в шортах і футболці… 

— Я ж не на полювання за чоловіками їду! Курортні романи мені ні до чого. Я не настільки легковажна!

— А раптом ти там свою долю зустрінеш? — Поліна перевела очі на стелю та замріяно зітхнула. — І буде не відрядження, а справжній тур за коханням! Ммм, як романтично звучить…

— Звучить прикольно, але я не вірю в казки, — опустила очі Ксюша. — Це лише в книжках чоловіки чуйні, турботливі та уважні до жінки. В реальності вони грубі та холодні, думають лише про себе. І кохати зовсім не вміють!

— Знаю, що ти набила шишку з Єгором. Але ж це не означає, що треба ставити хрест на особистому житті! — Поліна знову підійшла до шафи. — Так, що у нас тут по спокусливій білизні?

— Поль, годі вже! — Ксюша підскочила до подруги. — Я звичайну візьму.

— Тільки через мій труп! Дивись, скільки у тебе тут класних комплектів! Бери всі! Одягатимеш для себе! В гарній білизні жінка почувається набагато впевненішою! 

Недільний день видався теплим, але сонце з самого ранку сховалося за щільною ковдрою хмар. Було трохи вітряно, проте після цілого тижня спеки Ксюші це навіть подобалося. Молодий таксист витягнув з багажника автівки велику чорну валізу і посміхнувся, отримавши від Поліни оплату та чайові. А Ксюша подивилася на свій багаж та тихо зітхнула. Валізу таки довелося взяти більшу, бо в меншу всі відібрані Поліною речі просто не помістилися. Ксюша вже уявляла, як витягатиме свій багаж в Одесі, коли буде сходити з потягу. Треба було хоч шорти та футболку одягнути. Проте Поліна рішуче заявила, що приїздити в Одесу треба святково вбраною і вмовила подругу одягнути легку світло-рожеву сукню на тонких бретелях, що ледь доходила до колін. Витягнувши металеву бокову ручку, що дозволяла котити валізу за собою, Ксюша рушила слідом за Поліною до центрального входу вокзалу.

Потяг з’явився на першій колії чітко за розкладом. Удвох дівчата затягнули валізу до вагона, який трохи нагадував салон літака. Крісла для пасажирів тут розташовувалися короткими рядами по обидва боки від проходу. Христина потурбувалася про комфорт своєї підлеглої, взявши їй місце біля вікна. До відправлення ще залишалося хвилин п’ять, тому Ксюша залишила валізу у вагоні та знову вийшла на вулицю разом з подругою.

— Я телефонуватиму тобі. І ти теж телефонуй! — давала їй останні настанови Поліна. — І більше блиску в очах, Ксюш! Бажаю тобі круто відпочити в Одесі!

— Поль, це відрядження, а не відпустка! — нагадала Ксюша.

— Нехай це відрядження стане для тебе туром за коханням! — почувши чіткий голос диспетчера вокзалу, що оголошував відправку потягу, Поліна закусила губу. — Ох, як же я сумуватиму!

— Я теж сумуватиму! Бувай, Поль!

Ксюша міцно обійняла подругу на прощання та повернулася у вагон. Влаштувавшись на своєму місці, вона знову перевела погляд на Поліну, яка стояла по інший бік прозорого скла вікна. Чорні очі дівчини були трохи вологими, але вона посміхнулася та послала Ксюші повітряний поцілунок. Потяг повільно рушив вперед, залишаючи Поліну та шумний столичний вокзал позаду. А Ксюша чомусь почувалася так, наче робить крок наосліп в далечінь, затягнуту густим туманом. Цілий місяць вона не побачить цього міста. Натомість буде жити та працювати на березі моря, слухати лагідний шепіт хвиль та засмагати на пляжі у вільний від роботи час. Мабуть, всі рідні мають рацію — буде корисно змінити обстановку та трохи відпочити. Але чому серце огортається таким хвилюванням, неначе вона стоїть на порозі чогось нового та незвіданого?

Намагаючись вгамувати сполохані думки, Ксюша дістала навушники, під’єднала їх до свого телефону та увімкнула музику. Відкинувши голову на спинку м’якого сидіння, дівчина знову перевела погляд за вікно. Опинившись за межами міста, потяг швидко набрав швидкість. Шумні вулиці Києва зі жвавими потоками машин та нескінченними багатоповерхівками залишилися десь позаду і Ксюша з подивом відчула, що на душі потроху стає легше. Все буде добре!

Потяг швидко летів вперед, сповільнюючись лише поблизу населених пунктів. Слухаючи музику та роздивляючись краєвиди за вікном, Ксюша майже не відчула, як минув час. Надвечір дівчина помітила, що місцевість за прозорим склом стала трохи іншою. Тепер навколо залізничних колій були переважно поля та рівнини, а промені вечірнього сонця тонули у верхівках трав. Ксюша замилувалася цим видовищем. А ще через пів години вечірнє небо раптом затягнулося сірою хмарою, що почала сіяти на поля дрібний дощ. Взяти з собою парасольку Ксюша не здогадалася. Залишається сподіватися, що негода скоро закінчиться. Проте хмара повністю закрила все небо, а дрібний дощ швидко перетворився на справжню зливу. Наближаючись до Одеси потяг скинув швидкість і тепер ліниво плентався колією. Ксюша спостерігала за великими дощовими краплями на зворотному боці скла і розуміла, що сьогодні точно намокне. Просто клас!