Привид - Ю. Несбе

— Не бреши. Ти не колеш віолін, ти — прихований поліцай.

— Я не брешу.

Старший по наркоті кивнув Ріку Россу, той підійшов до Харрі і закотив йому рукав. Харрі спробував відірвати погляд від пістолета.

— Схоже, цей норвезький лох таки колеться, — сказав Рік Росс.

Харрі, йдучи за віоліном, взяв звичайну швацьку голку, нагрів її на запальничці і в п’яти місцях свого передпліччя зробив надрізи й проколи. Потім натер їх аміачним милом, щоби придати їм криваво-червоного кольору. А насамкінець проколов собі вену на лікті, щоби під шкірою виступила кров і утворила синець, який мав досить переконливий вигляд.

— А я гадаю, що він все одно бреше, — сказав чоловік з наркотою, розставляючи ноги і міцніше хапаючись за руків’я пістолета.

— Чому бреше? Дивись — у нього в кишені шприц та алюмінієва фольга.

— Тому, що він не переляканий.

— Та що ти в біса верзеш? Ти лишень поглянь на нього!

— Значить, недостатньо переляканий. Діставай свій шприц, поліцай.

— Ти що, здурів, Рейдже?

— Заткнися!

— Розслабся! Не дурій!

— Гадаєш, Рейджу сподобається, що ти назвав його по імені? — зауважив Харрі.

— Ти теж заткнися! Колись! Зі свого власного пакета.

Харрі ніколи не доводилося колотися раніше, принаймні у тверезому стані, але він колись вживав опіум і знав, як це робиться: речовина розплавляється до рідкої форми і набирається в шприц. Але чи вдасться йому це зробити? Він сів навпочіпки, насипав порошок на фольгу, і при цьому трохи порошку висипалося додолу. Харрі наслинив палець, зібрав ним увесь розсипаний порошок і втер в ясна, намагаючись виглядати як досвідчений наркоман. Порошок був гіркий на смак, як і всі решта порошків, які йому доводилося пробувати на смак під час роботи в поліції. Але там був ще якийсь присмак. Майже невловимий присмак аміаку. Ні, не аміаку. Він згадав — то був смак переспілої папаї. Він клацнув запальничкою, сподіваючись, що двоє арсенальців спишуть його легку незграбність на той факт, що йому доводиться колотися під дулом пістолета.

За дві хвилини шприц був «заряджений» і готовий.

До Ріка Росса знову повернулася холоднокровність справжнього гангстера. Він і сам закотив рукави до ліктів, став, широко розставивши ноги, і, схиливши голову набік, схрестив на грудях руки.

— Колися! — наказав він і, поморщившись, застережливо простягнув руку до свого напарника.

— Постривай, Рейдже.

Харрі поглянув на них обох. Рік Росс не мав слідів од голок на своїх передпліччях, а Рейдж мав дещо напружений вигляд. Харрі двічі зігнув руку в лікті, розтиснув пальці і встромив голку під рекомендованим кутом тридцять градусів. При цьому Харрі сподівався, що в очах тих, кому не доводилося колотися самим, він колеться досить професійно.

— О-о-о-о! — простогнав Харрі.

Достатньо професійно, щоби вони не здогадалися, що голка лише злегка увійшла в плоть, але не дістала до вени.

Він підкотив під лоба очі і підігнув коліна.

Достатньо професійно, щоби ці двоє повірили в його фальшивий кайф.

— Не забудьте передати привіт Дубаю, — прошепотів він.

А потім, похитуючись, вийшов на вулицю і поплентався зигзагами до Королівського палацу.

Випрямився Харрі лише тоді, коли дійшов до вулиці Дроннінгенс-гате.

А на вулиці Прінсенс-гате його наздогнав спізнілий ефект, спричинений тією частиною наркотику, яка спромоглася потрапити у кров обхідними шляхами через капіляри і дісталася до його мозку. То було наче далеке відлуння миттєвого кайфу від уколу прямо в артерію. Одначе Харрі відчув, як його очі налилися слізьми. Він мав таке відчуття, наче возз’єднався з коханою, яку боявся більше ніколи не зустріти. Його вуха наповнилися, але не райською музикою, а райським світлом. І Харрі швидко збагнув, чому цей наркотик назвали «віолін», що англійською означало «скрипка».

Була десята вечора, в Оргкримі вже вимкнули світло, а коридори збезлюділи. Але в кабінеті Трульса Бернтсена екран комп’ютера кидав блакитне світло на полісмена, який сидів, поклавши ноги на стіл. Він поставив тисячу п’ятсот на «Манчестер-Сіті» і, скоріш за все, мав програти. Але ось суддя призначив вільний удар. Вісімнадцять метрів до воріт, виконує Карлос Тевес.

Він почув, як відчинилися двері, і його вказівний палець автоматично натиснув кнопку «Escape». Але було надто пізно.

— Сподіваюся, ти не на бюджетні кошти граєш?

Мікаель Бельман сів на другий з двох стільців, які були у кабінеті. Трульс помітив, що у міру того, як Бельман піднімався ієрархічною драбиною, мінялася вимова, з якою вони разом зростали в Манглеруді. І лише тоді, коли він розмовляв з Трульсом, Мікаель інколи повертався до своїх коренів.

— Ти газети читав?

Трульс кивнув. Оскільки читати було більше нічого, то Трульс, проглянувши кримінальний та спортивний розділи, продовжив читати далі. В газеті було багато матеріалів про Ізабель Скоєн. Її почали фотографувати на прем’єрах та світських подіях після того, як друга за впливовістю та накладом норвезька газета «Verdens Gang» надрукувала її біографію, назвавши Ізабель Скоєн «прибиральницею вулиць». Їй віддавали належне за те, що саме вона організувала зачистку вулиць Осло від наркоманів, завдяки чому її політична постать виросла до загальнонаціональних масштабів. У всякому разі, під її началом виконавчий комітет досяг значних успіхів. Трульс подумки відзначив, що у міру того, як підтримка Ізабель Скоєн серед опозиційних політиків постійно підвищувалася, лінія її декольте так само постійно знижувалася, а її посмішка стала невдовзі так само широкою, як і її дупа.

— Я мав дуже неформальну бесіду з комісаром поліції, — сказав Бельман. — Вона збирається призначити мене шефом поліції, підзвітним міністру юстиції.

— От зараза! — вигукнув Трульс. Тевес, виконуючи вільний удар, лупонув м’ячем прямо в перекладину воріт.

Бельман підвівся.

— До речі, може, тобі буде цікаво дізнатися. Ми з Улою збираємося запросити декількох гостей наступної суботи…

Кожного разу, коли Трульс чув ім’я Ула, йому в серце наче ніж встромлявся.

— Сам розумієш — новий будинок, нова робота. А ти допоміг терасу збудувати.

«Допоміг? — обурено подумав Трульс. — Та я увесь той чортів будинок сам збудував!»

— Тож якщо ти не будеш сильно зайнятий… — сказав Бельман, кивнувши на екран, — то ласкаво просимо до нас.

Трульс подякував йому і прийняв запрошення. Як він робив завжди ще відтоді, коли вони були малими хлопчаками: погоджувався зображати із себе третього зайвого, погоджувався бути глядачем вистави під назвою «Щастя Мікаеля Бельмана та Ули». Погоджувався побути у них ще один день, змушений приховувати, хто він насправді і що відчуває.

— І ще одне, — сказав Бельман. — Пам’ятаєш того типа, якого я попросив тебе видалити зі списку відвідувачів на пункті пропуску?

Трульс кивнув, навіть