Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна
— Чому? — здивувалась я.
— Не можу ж я бути розумнішою за свого чоловіка, — посміхнулася вона. — Отож. Придумав він, виходить, прилад, який генерує певне поле, що знеструмлює всі прилади в радіусі п'яти метрів. Якщо я правильно зрозуміла, звичайно. Загалом, будь-яка сигналізація в цьому полі тимчасово відмикається.
— Ну звичайно, адже вона від електрики працює, — я черговий раз була вражена талантами свого другого колишнього чоловіка. Таке придумати! Варто зауважити, що всі мої чоловіки були трохи не в собі. З самого початку я приваблювала до себе виключно дивні особистості, тому-то й страждала все життя. Усі вони були нестерпні в побуті та трішки геніальні. Узяти, хоча б, Жорика…
«Зупинись! — різко перервав мої міркування Здоровий Глузд. — Ти з Вікторією розмовляєш і Шурика шукаєш, а не аналізом помилок свого особистого життя займаєшся. Зосередься на розмові! Безліч важливої інформації спливає…»
Довелося підкоритися.
— Отож, — правила своєї Віка, — щоб випробувати цей прилад на практиці, Олександр не мав ані часу, ні можливості. Спробуй-но лишень дістати всі необхідні запчастини! Швидше за все, цей твій сусід-блондин, чи Хтось, чи той, із ким Олександр вимушено обіймався в кафе, ненароком провідали про можливість зробити такий прилад і запропонували свої послуги щодо діставання деталей, фінансування абощо. Крім того, Олександрові могли запудрити мізки ідеями давньої організації Дітей Дєточкіна. Ну, тієї, про яку тобі Ожигов розповідав.
— Не міг Шурик повірити таким казкам! — обурилась я. — Тут їжакові ясно, що викрадення автомобіля — це крадіжка, як не крути. Навіть якщо ти не тільки всі кошти від продажу краденого на дитбудинки переказуватимеш, а ще й свої туди докладатимеш — від цього злочин не перестане бути злочином.
— Їжакові, може, і ясно, а Олександр чомусь повірив. Може, адреналіну забажалося. А можливо, просто потрібні були гроші. І вони справді з'явилися, коли він почав займатися цією своєю додатковою роботою.
— Ага, а як же щодо перерахування тих грошей у дитбудинки? Де ж суворе дотримання правил дєточкінізму?
— Ну, не знаю, — дратуючись, Вікторія починала говорити надто швидко, — може, через те, що часи змінилися, Діти Дєточкіна тепер вважають справедливим залишати прибуток собі. Може, вони, як справжні професіонали, вирішили дотримуватися ідеї про розподіл праці. Мовляв, карати багатих — це так, це їхня справа. А ось допомагає бідним нехай хтось інший. Аби лишень вони встигли собі допомогти…
— Не розумію! — не вгавала я, — Шурик не міг піти на таке… Хоча…
І тут я раптом згадала перше прізвище зі списку жертв. «Виходить, усе-таки не тезка за прізвищем», — промайнуло в думках.
— Що? — Вікторія відчула наявність у мене нових думок.
— Річ у тім, що першою жертвою Дітей Дєточкіна був товариш Петров. Так?
— Ну?
— Прізвище розповсюджене, тому якось не взяла цього до уваги відразу. Бачиш, цей нинішній власник мережі бензозаправних станцій колись дуже негарно повівся стосовно однієї людини, — я згадала, як тяжко переживав мій другий колишній чоловік цю історію. — Шурик мав університетського друга, за сумісництвом — викладача та наукового керівника…
— Знаю цю історію, — втрутилась Вікторія, — Олександр розповідав. Один гад вирішив викупити собі комуналку, обманом і погрозами виселив законних мешканців, натомість нав'язав їм абсолютно непридатні для життя приміщення. Довгі та витратні судові розгляди нічого не дали. Гроші вже тоді вирішували все. Олександрів друг, я так розумію, людина вже «далеко за п'ятдесят», нарешті стомився чекати справедливості від держави та впокорився зі своїм новим становищем напівбомжа. Єдине — схотілося йому раптом того гада особисто навідати. Просто, щоб у вічі подивитися, просто, щоб у обличчя все висловити.
— Скінчилося бридкою сценою за участю охоронців Петрова, — закінчила я історію. — Шуриків викладач, якого буквально в потилицю виштовхали на вулицю, не зніс образи. Помер від серцевого нападу. Понад усе Шурик переживав, що дізнався про цю історію вже по смерті друга й нічим не міг допомогти. Гадаю, коли він побачив у списку потенційних жертв прізвище Петрова, то відразу й повірив ідеї про самосуд.
— От і я так думаю, — Вікторія повернулася до теми розмови. — Лише згодом, значно пізніше, Шурик запідозрив, що не все так гарно, як хотілося б. Почав збирати матеріали на жертв, переконався в їхній безневинності…
— Навіщо?
— Гадаю, хотів перервати ланцюг злочинів…
— І тут я наштовхнула його на думку, що можна відверто заявити про своє небажання брати участь у подальших справах групи… Ну хто мене тяг за язика? Може, Шурик зібраний матеріал до міліції відніс би.
— Навряд чи, — стомлено зітхнула Вікторія, — він не стукач. Тому й вирішив чесно попередити твоїх Когось із Блондином.
— А вони його схопили і…
— І тримають під охороною. Він геніальний винахідник, будь-яку шкоду йому завдавати невигідно.
— Загалом, ти маєш рацію.
Ми хором зітхнули по різні кінці дроту, обидві чудово розуміючи, що останні фрази були продиктовані палким бажанням дійти зручного нам висновку. Вікторія пообіцяла незабаром прибути й поклала трубку.
Усе це мені страшенно не подобалося. Понад усе бентежила неминуча участь у всій цій історії мого нинішнього благовірного. На жаль, я просто зобов'язана була попередити його про те, що Діти Дєточкіна зазіхають на авто його клієнта. Але як же це зробити, не відкриваючи своєї участі в розслідуванні? І