Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 - Артур Конан Дойль
Шерлок Холмс сів і запалив люльку.
— Уважно слухаю вас, — мовив він. — Розкажіть-но про все, що вас так стривожило.
— Це такі дрібниці, — сказав доктор Тревельян, — що мені соромно про них і говорити. Але вся ця справа така незрозуміла, а остання пригода — така хитромудра, що буде краще, якщо я розповім вам усе як є, а ви вже судіть самі, що тут важливе, а що ні.
Розпочати мені доведеться з того, як я вчився. Я закінчив Лондонський університет, і ви не думайте, що я співаю собі хвалу, але професори покладали на мене великі надії. Скінчивши науку, я не кинув дослідів і залишився на невеличкій посаді в лікарні Королівського коледжу; мені пощастило привернути увагу до свого дослідження рідкісних випадків каталепсії і врешті одержати премію Брюса Пінкертона та медаль за розвідку про нервові хвороби, — ту саму, яку тільки-но згадав ваш друг. Я сказав би без перебільшення, що тоді мені всі пророкували блискучу кар’єру в майбутньому.
Лише одна велика перепона стояла на моєму шляху — бідність. Як ви легко можете зрозуміти, фахівцеві, що цілить високо, треба було відкривати власну практику на одній з вулиць біля площі Кевендіш, де найняти навіть найскромніше помешкання коштує великих грошей. Окрім цих витрат, треба ще якось жити, мати пристойний екіпаж та коней. Усе це було мені не під силу, і я вирішив жити скромно й заощаджувати гроші, щоб років через десять узятися до власної практики. Аж тут мені раптом допоміг несподіваний випадок.
До мене завітав джентльмен на ім’я Блесінґтон, зовсім мені незнайомий. Він з’явився в моїй кімнаті одного ранку й відразу перейшов до справи.
«Це ви той самий Персі Тревельян, що за свої великі успіхи нещодавно одержав премію?» — спитав він.
Я вклонився.
«Відповідайте мені щиро, — провадив він, — бо це у ваших інтересах. Щоб досягти успіху, розуму у вас достатньо. А як щодо такту?»
Почувши таке запитання, я не зміг стримати усмішки.
«Гадаю, що його в мене вистачить», — відповів я.
«А щодо поганих звичок? П’єте потроху, еге ж?»
«Та що ви, сер!» — вигукнув я.
«От і добре! Тоді все гаразд! Але я мусив про це спитати. Чого ж ви з такою головою й без практики?»
Я знизав плечима.
«Ну-бо! — провадив він так само жваво. — Це давня історія. В голові у вас більше, ніж у кишені. А що ви скажете, якщо я допоможу вам відкрити практику на Брук-стрит?»
Я з подивом вирячився на нього.
«О, це більше в моїх інтересах, ніж у ваших! — вигукнув він. — Щиро кажучи, якщо це влаштує вас, то мене влаштує тим паче. Я маю, бачте, кілька зайвих тисяч і хотів би вкласти їх у вашу практику».
«Але чому?» — ледве видихнув я.
«Ну, справа це вигідна й до того ж безпечніша за будь-яку іншу».
«Що ж, по-вашому, я маю робити?»
«Зараз скажу. Я найму будинок, куплю меблі, сам платитиму служницям, — одне слово, вестиму все. Вам зостанеться лише протирати штани в кабінеті. Я даватиму вам гроші на прожиток і таке інше. А ви віддаватимете мені три чверті свого заробітку, решту ж залишатимете собі».
Отака була та дивна пропозиція, містере Холмсе, що з нею звернувся до мене той Блесінґтон. Я не випробовуватиму вашого терпіння розповіддю про те, як ми про все домовилися. Скінчилося це тим, що на Благовіщення я переїхав і почав практикувати на умовах, які він запропонував. Він теж поселився зі мною — на правах постійного пацієнта. Виявилося, що в нього було хворе серце, тож він потребував постійного медичного нагляду. Дві кращі кімнати на другому поверсі він зайняв під вітальню й спальню. Звички у нього були досить-таки химерні — він сторонився людей і нечасто виходив з дому. Не відзначаючись особливою точністю в житті, він був ретельним лише в одному: щовечора, однієї й тієї самої години, заходив до кабінету, переглядав книги запису хворих, відкладав убік п’ять шилінгів три пенси з кожної заробленої мною ґінеї, а решту ховав у скриню, що стояла у нього в кімнаті.
Правду кажучи, йому ні разу не довелося пошкодувати, що він відкрив цю справу. З першого ж дня вона принесла нам успіх. Кілька щасливих випадків і слава, яку я мав у лікарні, дозволили мені швидко досягти успіху, тож за останні кілька років я його неабияк збагатив.
Такі, містере Холмсе, моє минуле й мої стосунки з містером Блесінґтоном. Зостається лише розповісти вам, що привело мене до вас цього вечора.
Кілька тижнів тому містер Блесінґтон увійшов до мене, як мені здалося, надзвичайно збуджений. Він говорив про якесь пограбування, що сталося, як він сказав, в Іст-Енді. Це, як я пам’ятаю, дуже його схвилювало, й він наголосив, що нам треба поставити міцніші засуви на вікнах і дверях, не зволікаючи ні дня. Цілий тиждень після того він був страшенно стривожений, раз у раз виглядав у вікна й припинив звичайні короткі прогулянки перед обідом. Через те мені спало на думку, що він чогось — або когось — смертельно боїться; але коли я спитав його про це, він вибухнув такою лайкою, що я мусив облишити цю розмову. З часом, однак, його страхи розвіялись і він повернувся був до давніх своїх звичок, аж тут нова подія так приголомшила його, що на нього й досі жаль дивитися.
А сталося ось що. Два дні тому я одержав лист, який зараз прочитаю вам. На ньому немає ані зворотної адреси, ані числа.
«Російський граф, що мешкає нині в Англії, — йдеться в ньому, — був би радий, якби доктор Персі Тревельян погодився прийняти його. Він страждає на каталепсію, а доктор Тревельян, як відомо, — знавець цієї недуги. Граф має намір завітати завтра в чверть на сьому вечора, якщо доктор Тревельян вважатиме для себе зручним бути о цій годині вдома».
Цей лист дуже мене зацікавив, бо головною перепоною для моїх досліджень було те, що каталепсія — хвороба рідкісна. Тож зрозуміло, що в призначений час я був у себе в кабінеті, і хлопчина-лакей увів пацієнта.
То був літній чоловік, худорлявий, поважний
