Безтілесна людина - Джон Діксон Карр

Ернестіна Дюмон замовкла. Мілз ступив крок уперед.

— Дозвольте? — почав він, схиливши голову. — Гадаю, я можу дещо доповнити, коли, звичайно, віщунка не заперечує.

Жінчине обличчя було в тіні, але Ремпол здивувався, помітивши, що очі її, коли вона говорила, гнівно блищали.

— Вам подобається прикидатися дурнем? Гаразд. Я віщунка настільки, щоб знати, що ви не любите Дреймена і маленька Розетта не любить його теж. Боже! Що ви знаєте про нього, чи його симпатії, чи… Дреймен — добрий чоловік, хай навіть і трохи божевільний. Він може помилитися, може наїстися ліків, але в душі він добра людина. Якщо він помре, я молитимуся за його душу.

— Можна мені… е-е… говорити далі? — спокійно запитав Мілз.

— Е-е… говоріть далі, — перекривила його жінка й замовкла.

— Отже, ми з віщункою були в моїй робочій кімнаті на горішньому поверсі — навпроти кабінету, ви знаєте. Двері стояли відчинені. Я проглядав якісь папери. Потім нагору піднявся містер Дреймен і ввійшов до кабінету.

— Ви знаєте, що він там робив? — запитав Хедлі.

— На жаль, ні. Він зачинив за собою двері. Я навіть не уявляю, що він міг там робити, адже чути не було нічого. Через якийсь час він вийшов. Можу лише сказати, що вийшов він якось непевно, важко дихаючи.

— Як вас розуміти?

— Мені шкода, сер, але точніше я вже не скажу. Можу тільки додати, що в мене склалося враження, ніби йому довелося витримати якесь велике фізичне напруження. Без сумніву, воно його знесилило й наблизило апоплексичний удар. Якщо дозволите поправити віщунку, цей удар не має ніякого відношення до його серця. Е-е… можу додати й те, про що ніхто не згадав. Коли його підібрали після удару, я помітив, що руки й рукава в нього були в сажі.

— Знову камін, — тихо буркнув Петтіс, а Хедлі обернувся до доктора Фелла.

І тут Ремпол побачив, що доктора Фелла в кімнаті немає. З його статурою зникнути непомітно важко, але він зник, і Ремпол подумав, що знає куди.

— Ідіть за ним, — наказав йому Хедлі. — І дивіться, щоб він не робив отих своїх бісових експериментів. Отже, містере Мілз…

Виходячи в темний вестибюль, Ремпол чув, що Хедлі й далі ставить запитання. В будинку було дуже тихо, і, коли внизу пролунав телефонний дзвінок, Ремпол, підіймаючись сходами, аж здригнувся. Проходячи повз прочинені двері до Дрейменової кімнати, він почув хрипке дихання, тихі звуки кроків і побачив на стільці лікарів саквояж та капелюх. На горішньому поверсі світло не горіло й було так тихо, що Ремпол виразно почув голос Енні, яка відповідала на телефонний дзвінок унизу. Незважаючи на негустий лапатий сніг, вікно в кабінеті доктора Грімо пропускало слабке червонувате світло призахідного сонця. Воно вигравало на строкатому гербі, на схрещених рапірах над каміном, падало на білі мармурові статуетки на полицях. Здавалося, напівучений-напівварвар Шарль Грімо десь тут, у кімнаті, й над усіма насміхається. З оздобленої панеллю стіни, де мала висіти картина, на Ремпола глузливо дивилося порожне місце. Перед вікном нерухомо стояв — у своєму чорному пальті, зіпершись на ціпок, — доктор Фелл і спостерігав захід сонця. Коли рипнули двері, він не обернувся. Голос Ремпола, здавалося, відбився луною.

— Ви…

— Що — я? — обернувся Фелл, видихнувши сигарний дим. — Що я?

— Ви щось знайшли?

— Гадаю, я знаю правду. Атож. Гадаю, я знаю правду, — замислено промовив він. — Бачте, друже, я стояв і думав, що це — давня проблема, і з кожним прожитим роком вона стає важчою, небо прекраснішим, старе крісло зручнішим, а людське серце, мабуть… — Він потер долонею чоло. — Що таке справедливість? Я запитував себе про це майже щоразу, коли закінчував розслідувати ще, одну справу. Я бачу нахабство, збентеженість, лихі наміри… Гаразд! Ходімо вниз!

— А як же камін? — спитав Ремпол. Він підійшов до каміна, уважно його оглянув, постукав по ньому, але нічого особливого не помітив. На підлозі було розсипано трохи сажі, і на ній виднілася крива подряпина. — Що в ньому незвичайного? Зрештою, чи немає тут таємного ходу?

— Ні, ні! Нічого такого в ньому немає. І ніхто туди не підіймався, — додав доктор Фелл, коли Ремпол засунув руку в димохід. — Боюся, ви марнуєте час. Шукати там нічого.

— Але якщо цей брат Анрі…

— Атож, брат Анрі, — пролунав голос від дверей.

Голос був такий не схожий на голос Хедлі, що вони впізнали його не відразу. Хедлі стояв у дверях, тримаючи в руках зібганий аркуш паперу. Обличчя його було в тіні, а голос пролунав так монотонно й сумно, що Ремполові стало якось аж моторошно. Повільно причинивши за собою двері, Хедлі став у напівтемній кімнаті й повів далі:

— Я розумію, ми помилилися. Нас загіпнотизувала теорія. Тепер мусимо почати все спочатку. Фелле, коли ви казали сьогодні вранці, що справу поставлено з ніг на голову, я не вірив, що ви знаєте, наскільки це слушно. Нашу версію не лише поставлено з ніг на голову — її не існує більше взагалі. З-під наших ніг вибито грунт. Прокляття! — Він подивився на аркуш паперу так, немовби хотів тут-таки його знищити. — Щойно подзвонили із Скотленд-Ярду. Вони одержали відповідь із Бухареста.

— Здається, я знаю, що ви хочете сказати, — кивнув головою доктор Фелл. — Би хочете сказати, що брат Анрі…

— Немає ніякого брата Анрі, — промовив Хедлі. — Третій з братів Хорватів помер понад тридцять років тому.

Червонувате світло в холодному тихому кабінеті зблідло, здалеку долинали звуки вечірнього Лондона. Впадала у вічі порізана картина — похмурий надвечірній пейзаж із трьома могилами.

— Помилки бути не може, — знову промовив Хедлі. — Здається, справа досить відома. Вся телеграма дуже довга, але головне я переписав слово в слово. — Підійшовши до столу, він розгладив зім'ятий аркуш, щоб усі могли прочитати. — Ось дивіться…

«Потрібну інформацію дати не важко. Два мої підлеглі служили у 1900 році в «Зібентюрмен» наглядачами й підтверджують нижческазане, а саме: Кароль Грімо Хорват, П'єр Флей Хорват і Ніколас Ревей Хорват були синами професора Клаузенбурзького університету Кароля Хорвата та його дружини, француженки Сесіль Флей Хорват. За пограбування в листопаді 1898 року банку «Кунар» у місті Брашові всіх трьох у січні 1899 року було засуджено до 20 років каторжних робіт. Банківський охоронець помер від ран. Награбоване не знайдено й не повернуто. Брати за допомогою лікаря в'язниці під час чуми в серпні 1900 року зробили сміливу спробу втекти: лікар засвідчив усіх трьох як мертвих, і