Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

— Не можу зараз про це говорити, — сказала Мора.

У слухавці було тихо. Тоді пролунало тихе:

— Розумію.

— Мусимо тримати подробиці в таємниці.

— Не треба нічого пояснювати, я знаю, як це працює.

— Можна я тобі пізніше зателефоную?

«Коли нас не слухатимуть чужі вуха».

— Моро, це не обов’язково.

— Я цього хочу.

«І потребую».

Вона дала відбій і вдивилась у ніч, яку прорізували лише промені їхніх фар. Магістраль лишилася позаду, і дорога вела їх на південний захід, крізь укриті снігом поля, де світло могло походити лише від рідкісних зустрічних автівок чи далекої ферми.

— Ви ж не обговорюватимете з ним справу? — запитала Джейн.

— Навіть якщо й так, він цілком надійний. Я йому завжди довіряла.

— Я теж довіряла.

— А тепер уже ні?

— Вас охопила пристрасть, док. Не найкращий час для того, щоб довіряти своїм судженням.

— Ми обидві знаємо його.

— І я ніколи не подумала б…

— Що він переспить зі мною?

— Просто буває, здається, що знаєш когось. А тоді людина тебе дивує. Робить щось зовсім неочікуване, і тоді розумієш, що повністю нікого не знаєш. Нікого. Якби мені кілька місяців тому сказали, що тато покине маму заради якоїсь блонди, я відповіла б, що це божевільна думка. Кажу вам, люди — суцільна загадка, чорт забирай. Навіть ті, кого ми любимо.

— То тепер ви не довіряєте Деніелу.

— Не в питаннях безшлюбності.

— Я не про це. Я про розслідування. Про те, щоб поділитися з ним деталями, які стосуються нас обох.

— Він не коп. І не повинен нічого такого знати.

— Уночі він був зі мною. Напис на дверях його теж стосується.

— Ви про «На мені гріх»?

Морине обличчя запалало.

— Так, — сказала вона.

Жінки трохи проїхали мовчки. Чути було лише шурхіт коліс по дорозі й сичання автомобільного обігрівача.

— Я поважала Брофі, розумієте? — мовила Джейн. — Він робив багато добра для поліції Бостона. Коли на місці злочину був потрібен священник, він приїздив у будь-який час, хай і серед ночі. Мені він подобався.

— То чому ви тепер налаштовані проти нього?

Ріццолі подивилася на неї.

— Бо так сталося, що ви теж мені подобаєтеся.

— А так і не скажеш.

— Невже? Та, коли ви чините щось несподіване, як-от зараз, щось на межі саморуйнування, у мене виникають сумніви.

— У чому?

— Чи знаю я вас узагалі.

* * *

Уже після восьмої вони нарешті в’їхали на стоянку біля лікарні Лурдської Богоматері в Бінгемтоні. Мора не відчувала бажання теревенити й вийшла з машини з відчуттям здерев’янілості після довгої подорожі. Вони тільки одного разу зупинилися мовчки перекусити в «Макдональдсі», і тепер докторці Айлс крутило шлунок від манери кермування Ріццолі, від поспіхом поглинутої їжі, від напруження між ними, яке натяглося так сильно, що могло вибухнути від одного необережного руху. «Вона не має права мене судити», — думала Мора, поки жінки пробиралися поміж кучугурами. Джейн була щасливо заміжня, от звідки ця клята моральність. Що вона могла знати про Морине життя, про самотні вечори за старими фільмами чи грою на піаніно в порожньому будинку? Прірва, що розділяла їхні життя, була надто широка, щоб звести над нею місток справжньої дружби. «Та й що в нас спільного з цим прямим і безкомпромісним стервом? Анічогісінько».

Вони ввійшли в приймальне відділення, автоматичні двері зачинилися за ними, впустивши холодний вітер. Джейн рушила прямо до довідкового віконця, гукнула:

— Агов! Можна отримати інформацію?

— Ви детектив Ріццолі? — пролунав голос у них за спинами.

Вони не помітили чоловіка, який самотньо сидів у зоні очікування. Тепер же він підвівся — чоловік з блідим обличчям, у твідовому піджаку на темно-зелений светр. Мора завважила скуйовджене волосся й подумала, що це не коп. Незнайомець підтвердив її здогадку.

— Я доктор Кіббі, — мовив він. — Вирішив зачекати на вас тут, щоб ви не шукали дороги до моргу.

— Дякую, що зустріли нас, — відповіла детектив. — Це докторка Айлс з нашої судово-медичної лабораторії.

Мора потисла йому руку.

— Уже зробили розтин?

— О ні. Я не патологоанатом, просто скромний лікар-терапевт. Ми тут учотирьох по черзі виконуємо функції коронера округу Шенанго. Я попередньо встановлюю причину смерті й вирішую, чи потрібен розтин. Саму аутопсію робитимуть завтра вдень, якщо судмедексперт з округу Онондага добереться сюди із Сиракуз.

— Округ мусить мати власного патологоанатома.

— Так, але в цьому конкретному випадку… — Кіббі похитав головою. — На жаль, ми знаємо, що це вбивство викличе цікавість. І неабияку. До того ж із цього одного дня може постати голосна кримінальна справа, і наш патологоанатом хотів залучити ще одного експерта. Просто щоб не було питань стосовно висновків. Розумієте, дві голови краще, ніж одна. — Чоловік узяв пальто зі стільця. — Ліфт у той бік.

— А де детектив Джуревич? — запитала Джейн. — Я думала, він нас тут зустріне.

— На жаль, Джо зовсім нещодавно викликали, тож сьогодні він з вами не зустрінеться. Сказав, що приїде завтра до будинку. Просто наберіть його. — Кіббі набрав повітря. — То що, готові?

— Усе так погано?

— Скажімо так: сподіваюся, нічого подібного я більше не побачу.

Вони рушили до ліфта, Кіббі натиснув кнопку виклику.

— Минуло два тижні, гадаю, вона в поганому стані, — припустила Джейн.

— Насправді тіло майже не розклалося. У будинку ніхто не живе, ані електрики, ані опалення. Всередині, певно, трохи нижче нуля — все одно що м’ясо в морозилці.

— Як вона там опинилася?

— Не маємо жодного уявлення. Ознак вторгнення немає, тож вона мусила мати ключ. Або ж він був у вбивці.

Двері ліфта відчинилися, вони ввійшли. Кіббі стояв між двома жінками, наче буфер між Морою та Джейн, які не обмінялися навіть словом, відколи вийшли з автівки.

— Кому належить будинок? — запитала Ріццолі.

— Жінці, яка зараз живе поза межами штату. Вона успадкувала його від батьків і роками намагалася продати. Ми не змог­ли з нею зв’язатися. Навіть рієлторка не знає, де вона.

Вони вийшли з ліфта в підвалі. Кіббі повів їх коридором, відчинив двері до передпокою моргу.

— Нарешті ви, докторе Кіббі. — Молода білявка в лікарській формі відклала любовний роман у м’якій обкладинці, який саме читала, й підвелася привітатися з ними. — Я вже думала, ви до мене не спуститеся.

— Ліндсі, дякую, що зачекала. Про цих двох пані я тобі розповідав, вони з Бостона. Детектив Ріццолі та докторка Айлс.

— Ви приїхали аж сюди побачити нашу дівчинку? То я зараз вам її дістану.

Вона ввійшла до лабораторії, штовхнувши подвійні двері, клацнула вимикачем. Флуоресцентні лампи залили світлом порожній стіл.

— Докторе Кіббі, мені скоро треба йти. Повернете її до холодильника й замкнете, як закінчите тут? Просто зачиніть двері в коридор, як будете виходити.

— Спробуєш устигнути на кінець гри? — спитав Кіббі.

— Як не прийду, Ієн зі мною більше не розмовлятиме.

— А він уміє говорити?

Ліндсі закотила очі.

— Докторе Кіббі, та ну вас.

— Я тобі кажу, краще зателефонувала б моєму небожеві. Він у Корнеллі на підготовчих медичних курсах