Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

— Що вона робила в порожньому будинку?

— Цього ніхто не знає. Сара приїхала до містечка двадцятого грудня на похорон тітки. Усі припустили, що одразу після служби вона повернулася до Каліфорнії. Невдовзі її керівник почав телефонувати з Сан-Дієго, розшукуючи її. Навіть тоді ніхто в містечку й не подумав, що Сара могла й не виїхати звідси.

— Джейн, гляньте на мапу. Від штату Нью-Йорк до Бостона, між місцями злочину, три сотні миль. Для чого вбивці так далеко везти кисть? Може, вона належить не їй.

— Це її кисть. Я це знаю. Кажу вам, рентген покаже, що вони сходяться, як шматочки пазла.

— Звідки така впевненість?

— Подивіться, як називається містечко, у якому знайшли тіло Сари.

— П’юриті, штат Нью-Йорк. Назва незвична, але вона мені нічого не каже.

— Сара Пармлі виросла в П’юриті. Закінчила тут школу.

— І що?

— Вгадайте, в якій школі вчилася Лорі-Енн Такер?

Мора здивовано глянула на детектива.

— Вони з одного міста?

— Саме так. Лорі-Енн Такер так само було двадцять вісім років. Одинадцять років тому вони мали випуститися з одного класу.

— Дві жертви виросли в одному містечку, вчилися в одній школі. Вони мали бути знайомі.

— Можливо, саме тоді наш злочинець і зустрів їх. Так він їх обрав. Може, був одержимий ними ще зі школи. Може, вони його дражнили й останні одинадцять років він тільки й думав про те, як помститься їм. Тоді раптом у П’юриті з’являється на похороні тітки Сара. Він її бачить, його знову охоплює злість. Він її вбиває, відрізає кисть на згадку. І отримує стільки кайфу, що вирішує повторити.

— Тож він їде аж до Бостона, щоб убити Лорі-Енн? Далека дорога для розваги.

— Але не для старої доброї помсти.

Мора дивилася на дорогу й міркувала.

— Якщо тут ідеться про помсту, чому він телефонував Джойс О’Доннел? Чому тоді звернув свою лють на неї?

— Відповідь на це запитання знала тільки вона. І відмовилася ділитися своєю таємницею.

— Для чого тоді писати в мене на дверях? Що він хотів цим сказати?

— Ви про «На мені гріх»?

Мора спалахнула. Згорнула теку, стисла над нею руки. Знову за старе. За єдину тему, яку вона не хотіла обговорювати.

— Я розповіла Фросту, — повідомила Джейн.

Докторка Айлс не відповідала, просто дивилася поперед себе.

— Він мусив знати. І вже мав поговорити з отцем Брофі.

— Треба було спершу дати мені поговорити з Деніелом.

— Для чого?

— Щоб він не був заскочений зненацька.

— Тим, що ми знаємо про вас?

— Не треба мене засуджувати.

— Я наче цього й не казала.

— Я це в голосі чую. І мені цього не треба.

— Тоді добре, що ви не чули, що про це сказав Фрост.

— Гадаєте, це так рідко трапляється? Джейн, люди закохуються. Роблять помилки.

— Але ж не ви! — Голос Ріццолі звучав майже люто, майже зраджено. — Я завжди гадала, що ви розумніша за все це.

— Настільки розумних не буває.

— Це ні до чого не приведе, ви ж знаєте. Якщо чекаєте, що він з вами одружиться…

— Шлюб я вже пробувала, пригадуєте? Дуже гучний успіх.

— І що ви думаєте отримати з цього?

— Я не знаю.

— А я знаю. Спочатку будуть перешіптування. Сусіди дивуватимуться, чого це авто священника постійно стоїть у вас перед будинком. Далі муситимете тікати з міста, просто щоб побути разом. Але зрештою хтось вас таки побачить. Отут почнуться плітки. Буде дедалі незручніше, буде соромно. І довго ви так протримаєтеся? Чи скоро він буде змушений робити вибір?

— Я не хочу про це говорити.

— Думаєте, він вас обере?

— Припиніть, Джейн.

— Чи не так?

Запитання було жорстоке без потреби, і на мить Мора замислилася: чи не вийти в наступному ж містечку, орендувати авто й поїхати додому самій.

— Я досить доросла, щоб робити власний вибір, — мовила вона.

— Але який вибір зробить він?

Мора розвернулася до вікна, за яким були засніжені поля, подивилася на повалений паркан, наполовину занесений снігом. «Якщо Деніел не вибере мене, чи буду я насправді здивована? Він може говорити знову і знову, що кохає. Але чи покине заради мене церкву?»

Ріццолі зітхнула.

— Вибачте.

— Це моє життя, не ваше.

— Так, маєте рацію. Це ваше життя. — Джейн похитала головою й засміялася. — Оце так, увесь світ з’їхав з глузду. Ні на що вже не можна покластися, жодної в біса надійної речі.

Вона трохи помовчала, кермуючи, мружачись проти сонця, що заходило.

— Я не поділилася своїми дивовижними новинами.

— Якими?

— Мої батьки розійшлися.

Мора нарешті глянула на неї.

— Коли це сталося?

— Одразу після Різдва. Тридцять сім років шлюбу, і раптом татові закортіло повпадати за білявкою з роботи.

— Мені дуже прикро.

— Тоді ви з Брофі — наче всі показилися на тому сексі. Ви. Мій тато-йолоп. Навіть мама. — Вона помовчала. — Вінс Корсак запросив її на побачення. Ось до чого дійшло.

Раптом Джейн аж застогнала.

— Господи Ісусе. Щойно допетрала. Ви розумієте, він же може стати мені вітчимом!

— Світ не настільки збожеволів.

— Але ж це можливо. — Вона здригнулася. — Навіть просто думати про цих двох моторошно.

— То не думайте про них.

Ріццолі заскреготала зубами.

— Намагаюся.

«А я намагатимуся не думати про Деніела».

Однак усю дорогу до заходу сонця, через містечко Спрінґфілд, до розлогих Беркширських пагорбів, він не йшов Морі з голови. Вдихаючи, відчувала його запах, схрещуючи руки, згадувала його дотик, наче ці спогади були викарбувані в неї на шкірі. І питала себе: «З тобою теж це відбувається, Деніеле? Стоячи вранці перед парафіянами, дивлячись на обличчя, які так пильно спостерігали за тобою, чекали твоїх слів, — чи шукав ти там моє лице, чи думав про мене?»

Коли вони перетнули кордон між штатами та в’їхали до Нью-Йорку, було поночі. Задзвонив Морин мобільний, і в темряві машини вона не одразу знайшла його в безладі сумочки.

— Докторка Айлс.

— Моро, це я.

Вона відчула, як від голосу Деніела спалахнули щоки, і була рада, що темрява ховає її обличчя від погляду Джейн.

— До мене приходив детектив Фрост, — мовив він.

— Я мусила їм сказати.

— Авжеж мусила. Але якби ж ти зателефонувала мені, якби спочатку мене повідомила…

— Пробач. Певно, було дуже ніяково чути це від нього.

— Ні, я про написи на твоїх дверях. Я нічого не знав. Умить приїхав би до тебе. Ти не мала бути сама.

Мора помовчала, гостро свідома того, що Джейн чула кожне слово. І, безсумнівно, збиралася висловити своє невдоволення одразу ж після дзвінка.

— Я був у тебе біля будинку, — сказав Деніел. — Сподівався, що ти будеш удома.

— Мене сьогодні не буде.

— А де ти?

— У машині з Джейн. Нещодавно проїхали Олбані.

— Ви в Нью-Йорку? Навіщо?

— Знайшли ще одну жертву. Ми вважаємо…

Рука Джейн раптом опинилася на Мориному плечі безпомилковим попередженням: що менше розкрито, то