Кишеня, повна жита - Агата Крісті
— А ваше село Сент-Мері-Мід справді приємне?
— Знаєте, я не дуже добре розумію, що ви називаєте приємним селом, моя люба. Воно дуже миле, я сказала б. У ньому живуть дуже приємні люди, і кілька надзвичайно неприємних людей також. Іноді там відбуваються дуже дивні події, як, до речі, і в інших селах. Людська природа однакова повсюди, ви зі мною згодні?
— Ви часто підіймаєтеся нагору й бачитеся з міс Ремсботтом, — сказала Пет. — Щодо мене, то я боюся її.
— Боїтеся її? Чому?
— Бо вона здається мені психічно хворою. Я думаю, вона опанована релігійною манією. А вам, бува, не здається, що вона… божевільна, ні?
— І в чому ви бачите її божевілля?
— О, ви знаєте, що я маю на увазі, і добре знаєте, міс Марпл. Вона сидить там у себе, і ніколи не виходить, і весь час міркує про гріх. Схоже, вона зрештою дійде висновку, що її місія в житті — творити правий суд.
— Це ваш чоловік так думає?
— Я не знаю, що думає Ланс. Він мені цього не скаже. Але я твердо переконана в одному — він думає, що в цьому домі хтось збожеволів, і той божевільний належить до цієї родини. Ну, Персівал, можна сказати, мислить цілком тверезо. Дженніфер просто дурна й занадто патетична. Вона трохи нервує, але це й усе, а Ілейн… бувають такі дівчата — трохи дивні, одержимі й напружені, немов натягнуті пружини. Вона до розпачу закохана у свого молодика й ніколи навіть на мить не признається самій собі, що він одружується з нею заради грошей.
— Ви думаєте, він одружується з нею заради грошей?
— Так, думаю. А ви так не думаєте?
— Я думаю трохи інакше, — сказала міс Марпл. — Мені згадується молодий Еліс, який одружився з Маріон Бейтс, дочкою багатого торговця залізними виробами. Вона була дуже негарною дівчиною й шалено в нього закоханою. Проте в них усе склалося добре. Чоловіки, такі, як молодий Еліс і цей Джералд Райт, поводяться погано лише в тому випадку, коли одружуються з убогою дівчиною заради кохання. Вони надто розгнівані на себе за те, що так зробили, і намагаються відігратися на дівчині. Та коли вони одружуються з багатою дівчиною, то не втрачають до неї пошани.
— Я не бачу, — розвивала Пет свої міркування далі, хмурячись дедалі більше, — щоб це міг бути хтось чужий. І саме тому тут утворилася така атмосфера. Кожен стежить за кожним. Скоро тут знову щось станеться…
— Смертей більше не буде, — сказала міс Марпл. — Принаймні я так думаю.
— Ви не можете бути певною.
— Правду кажучи, я в цьому переконана. Річ у тім, що вбивця виконав своє завдання.
— Виконав?
— Виконав або виконала. Ми кажемо «виконав» для зручності.
— Ви кажете, він чи вона виконали своє завдання. А яким воно було, те завдання?
Міс Марпл похитала головою — вона ще сама не знала цього точно.
Розділ двадцять третій
І
Знову ж таки міс Сомерс готувала чай у кімнаті друкарок і знову ж таки чайник не закипів, коли міс Сомерс залила заварку окропом. Історія повторилася. Міс Ґріфіт, узявши свою філіжанку, подумала: «Я мушу поговорити з містером Персівалем про Сомерс. Я переконана, ми знайдемо друкарку з головою на плечах. Але поки не закінчиться цей кошмар, я не можу турбувати його неладом в офісі».
Як і багато разів раніше, міс Ґріфіт гостро сказала:
— Вода в тебе знову не закипіла, Сомерс.
А міс Сомерс, зашарівшись, відповіла, як і завжди відповідала в таких випадках:
— О Боже, а я ж думала, тепер вона точно закипіла.
Подальша розмова на цю тему урвалася появою Ланса Фортеск’ю. Він подивився навколо досить туманним поглядом, і міс Ґріфіт підхопилася на ноги й підбігла його зустріти.
— Містере Ланс! — вигукнула вона.
Він круто обернувся до неї, і його обличчя освітилося усмішкою.
— Привіт. О, та це ж міс Ґріфіт.
Міс Ґріфіт була в захваті. Минуло одинадцять років, відтоді як він бачив її востаннє, але запам’ятав, як її звати. Вона сказала схвильованим голосом:
— То ви досі мене пам’ятаєте?
І Ланс безтурботно їй відповів з усією притаманною йому чарівністю в голосі:
— Звичайно, пам’ятаю.
Іскра збудження пробігла по кімнаті друкарок. Міс Сомерс із її невдало завареним чаєм було відразу забуто. Вона дивилася на Ланса, злегка роззявивши рота. Міс Бел захоплено виглядала з-поза своєї машинки, а міс Чейс непомітно дістала свою компактну пудру й пудрила собі ніс. Ланс Фортеск’ю розглянувся навколо.
— Схоже, усе залишилося таким, як і було, — сказав він.
— Атож, перемін у нас небагато, містере Ланс. Яка у вас коричнева і яка гарна шкіра! Сподіваюся, ви жили за кордоном дуже цікавим життям.
— Можна сказати й так, — погодився Ланс, — та, можливо, тепер я спробую знайти собі цікаву роботу в Лондоні.
— То ви повернетеся сюди, до нашого офісу?
— Можливо.
— О, як чудово!
— Я втратив форму, — сказав Ланс. — Вам доведеться ввести мене в курс справи, міс Ґріфіт.
Міс Ґріфіт засміялася щасливим сміхом.
— Для нас буде великою радістю, якщо ви повернетеся, містере Ланс. Справді, великою радістю.
Ланс подивився на неї оцінювальним поглядом.
— Ви дуже люб’язні у стосунку до мене, — сказав він, — справді дуже люб’язні.
— Ми ніколи не вірили… ніхто з нас не думав… — почала міс Ґріфіт, але зашарілася й замовкла.
Ланс поплескав її по руці.
— Ви не вірили, що диявол був таким чорним, яким його намалювали? Мабуть, і справді він таким чорним не був. Але це вже стара історія. Не варто повертатися до неї. Головне — в майбутньому. Мій брат тут? — запитав він.
— Він у своєму кабінеті, гадаю.
Ланс недбало кивнув головою й пішов до кабінету Персівала. У передпокої до «святилища» піднялася за своїм столом жінка середнього віку із суворим обличчям і погрозливо запитала:
— Хто ви й у якій справі?
Ланс подивився на неї із сумнівом.
— Ви міс Ґросвінор? — запитав
