У пастці - Дік Френсіс

Вона похитала головою.

— Ось що ти мав на увазі, коли казав, що треба «все залишити у робочому стані». Але… ти нічого не сказав про те, що навмисне наводиш їх на наш слід.

— У Тодда список і картини, які ми Забрали, — сказав Джік, — і вони схочуть повернути їх собі. Тодд хоче, щоб вони зосередились єдино на поверненні собі цих речей, бо доки вони сподіватимуться, що їм вдасться де повернути й примусити нас замовкнути…

— Джіку, — перебив я, — Ти далеко зайшов.

Сера переводила погляд з мене на нього й назад. На зміну стурбованості прийшов якийсь безнадійний спокій.

— Коли вони гадають, що можуть усе повернути й примусити нас замовкнути, — сказала вона, — вони активно шукатимуть нас, щоб убити. А ви маєте намір їх ще й заохочувати до цього. Правильно?

— Ні, — сказав я. — Тобто так.

— У кожному разі, вони нас шукатимуть, — підкреслив Джік.

— А ми в цей час говоритимем: «Ку-ку! Ми тут»?

— Гм, — сказав я. — Гадаю, це вони вже знають.

— Дай мені, боже, сили, — сказала Сера. — Гаразд. Я розумію, що ви робите, й розумію, чому не сказали про це мені. Але вважаю, що ви мерзотники. Можете тішитись, вам повелося набагато більше, ніж я могла б подумати, у кожному разі, ми ще всі живі, цілі й більш-менш здорові; отже, гаразд — нехай знають, що ми справді тут. Нехай вважають, що ми від них переховуємось, доки ти не нацькуєш на них у Мельбурні поліцію.

Я поцілував її у щоку.

— Годиться, — сказав я.

— Але ж як це все влаштувати?

Я усміхнувся до неї.

— Наведемо їх на нас по телефону.

Сера зрештою подзвонила сама, — мовляв, її австралійський акцент викличе менше підозр, ніж Джіків чи мій британський.

— Це галерея красних мистецтв «Раупегу»? Так? Чи не могли б ви зробити мені ласку… — сказала вона, — я хотіла б поговорити з кимось із адміністрації. Авжеж, розумію, але це дуже важливо. Так, я почекаю. — Вона закотила очі й затулила мікрофон долонею. — Схоже, що це голос секретарки. В усякому разі, вона — новозеландка.

— Ти незрівнянна, — сказав я.

— О-о… Алло? Так. Перепрошую, як вас звуть? — її очі раптом розширилися. — Уексфорд… Розумієте… містер Уексфорд, у мене щойно були три предивних відвідувачі; хотіли поглянути на картину, яку я нещодавно у вас придбала. Надзвичайно дивні люди. Вони пояснили, що це ви їх послали. Я їм не повірила. Я б їх не пустила. Мені здалося, що краще перепитати у вас. Ви їх справді посилали подивитися на мою картину?

У трубці пролунав збуджений голос.

— Описати їх? Молодий чоловік з русявим волоссям і бородою, ще один молодий чоловік з пораненою рукою і якась розхристана дівчина. Я їх спровадила. Вони мені не сподобалися.

Вона скорчила гримасу по телефону й далі слухала збуджений голос.

— Ні, звичайно, я їм-нічого не казала. Кажу ж, вони мені не сподобалися. Де я мешкаю? Ну, звичайно, тут, у Веллінгтоні. Авжеж, красно вам дякую, містере Уексфорд, приємно було з вами поговорити.

Вона поклала трубку, де ще лунав збуджений голос.

— Він питав моє прізвище, — сказала Сера.

— Оце дівчина, — сказав Джік. — А яка акторка з моєї дружини!

Уексфорд. Сам Уексфорд.

Спрацювало.

Я аж зрадів.

— Отже, тепер, коли вони знають про наше перебування тут, — сказав я, — може, поїдемо куди-небудь?

— О ні, — інстинктивно запротестувала Сера. Вона визирнула у вікно на порт, де вирувала робота. — Тут гарно, а ми й так цілий день на колесах.

Я не сперечався. Мені здавалось, що одного телефонного дзвінка може бути замало, щоб ворог зацікавився Веллінгтоном, і я готовий був їхати далі тільки для добра Сери.

— Обдзвонюючи готелі, вони нас не знайдуть, — зауважив Джік. — Навіть якщо вони натраплять на готель «На терасах», то однаково питатимуть Касаветза і Тодда, а не Ендруза і Піла.

— Ми тепер — Ендруз і Піл? — запитала Сера.

— Ми — подружжя Ендруз. Тодд — Піл.

— Приємно про це дізнатися, — сказала Сера.

Містер і міс Ендруз і містер Піл пообідали в ресторані готелю без пригод; містер Піл зняв на вечір пов'язку, вмотивовуючи це тим, що її легко помітити. З тиххамих міркувань містер Ендруз відмовився поголити бороду.

Ми вчасно розійшлись по номерах і повкладалися. Я провів ще приємну годину, знімаючи — з ноги аліські пов'язки й милуючись швами на стегні. Дерево поробило розриви, які анітрохи не були схожі на правильні операційні розтини, тож я розглядав довгі покручені й схожі на залізничні рейки шви на тлі малинової, чорної та жовтої шкіри і пересвідчився, що лікарі чудово впоралися зі своїм завданням. Після падіння минуло чотири дні; протягом цього часу я надто не вилежувався, але їхнє шитво ніде не розійшлося. До мене дійшло, що я майже не помітив, як мій стан постійної жахливої недуги змінився відчуттям, що тепер уже можна якось жити. Дивовижно, подумав я, як швидко саморемонтується людський організм, якщо в нього є така нагода.

Я вкрив ці пам'ятні знаки свіжим лейкопластирем, купленим для цього вранці у Гамілтоні, і навіть вмостився у ліжку так, що мої кістки, які гоїлись, більше не протестували. Все, самовдоволено думав я, засинаючи, повертає тепер на краще.

Можна з певністю сказати, що я багато де в чому прорахувався. Я і гадки не мав, що Уексфорд стрімголов прибуде до Нової Зеландії. Недооцінив люті й ретельності, з якими він нас розшукував.

Недооцінив впливу нашого аматорського пограбування на професійних злодіїв. Недооцінив нашого успіху. Недооцінив страху й шалу, що їм ми дали вихід.

Хибним виявилось моє уявлення про те, що Уексфорд майже з комічним розпачем вириватиме рештки волосся на облисілій голові. Він вистежував нас із рішучістю, яка межувала з одержимістю, — похмуро, безоглядно й швидко.

Наступного ранку — день видався теплий, вітряний, сонячний, справжній весняний день — я прокинувся пізно й приготував каву в кавнику, що був у кожному номері; трохи перегодя зателефонував Джік.

— Сера каже, що їй конче потрібно сьогодні помити голову. Волосся вже злипається.

— Як на мене, то нехай.

Я відчув у трубці його усмішку.

— Шлюб відкриває нові широчезні обрії жіночності. У кожному разі, вона чекає унизу в холі, щоб я відвіз її до крамниці, де продають шампунь, але я подумав, що краще б тебе про це попередити.

— Будьте ж обережні… — В моєму голосі бриніла тривога.

— О, звичайно, — відповів він. — Ми й близько не під'їдемо до галереї. Ми поїдемо недалеко. До найближчої крамниці, де продають шампунь. Як тільки повернемось, я тобі телефоную.

Він, бадьоро поклав