Карибська таємниця - Агата Крісті

Тім повільно опустився на краєчок ліжка.

— Ти її не вбивала… А ти в цьому переконана? Ні! Звичайно ж, ти її не вбивала! — Він майже прокричав ці слова. — Відкинь геть ці думки, Молі. Лакі втопилася. Звичайно ж, вона втопилася. Гілінґдон покинув її, вона пішла до струмка й лягла там обличчям у воду…

— Лакі цього не зробила б. Вона ніколи так не зробила б. Але я її не вбивала. Присягаюся — я її не…

— Моя люба, звісно, ти її не вбивала.

Він обняв її, але вона випручалася.

— Я ненавиджу це місце. Тут мало би бути все залите сонцем. Мені здавалося, тут усе залите сонцем. Але це не так. Натомість тут з'явилася тінь — велика чорна тінь… І вона накрила мене… і я не можу втекти від неї…

Її голос піднявся до крику.

— Тихше, Молі. Ради Бога, тихше.

Він пішов до ванної кімнати й повернувся зі склянкою.

— Випий. Це тебе заспокоїть.

— Я не можу нічого пити. У мене цокотять зуби.

— Ні, ти зможеш, моя люба. Сядь. Ось тут на ліжку. — Він обняв її рукою за плечі й наблизив склянку до її губів.

Від дверей почувся голос.

— Джексоне, — чітким голосом промовила міс Марпл, — підіть заберіть у нього цю склянку і тримайте її міцно. Будьте обережні. Він дужий, і він може відчути себе в безвиході.

Джексон був наділений певними якостями, які виявилися тут дуже до речі. Він любив гроші, а його працедавець, чоловік великих статків і великого авторитету, пообіцяв їх йому. І він звик бездумно виконувати накази. І мав могутні м'язи, надзвичайно розвинені завдяки постійним тренуванням.

Швидкий, як блискавка, він перетнув кімнату. Однією рукою схопив склянку, яку Тім підносив до губів Молі, друга його рука обхопила Тіма. Швидкий викрут, і склянка опинилася в його руках. Тім люто витріщився на нього, але Джексон тримав його міцно.

— Якого біса?! Відпустіть мене! Відпустіть мене! Чи ви збожеволіли? Що ви робите?

Тім шалено пручався.

— Тримайте його міцно, Джексоне, — наказала міс Марпл.

— Що відбувається? Що тут сталося? Підтримуваний Естер Волтерс, містер Рейфаєл увійшов крізь засклені двері.

— Ви запитуєте, що тут сталося? — закричав Тім. — Ваш слуга збожеволів — ось що тут сталося. Накажіть, щоб він мене відпустив.

— Ні, — сказала міс Марпл.

Містер Рейфаєл обернувся до неї:

— Говоріть, Немезидо, — сказав він. — Настав час дати вам слово.

— Я була зовсім дурна, — сказала міс Марпл, — але тепер я вже не дурна. Коли рідину в склянці, яку він примушував свою дружину випити, віддадуть на аналіз, я ладна об заклад побитися, — атож, я готова навіть закласти свою безсмертну душу, — що там знайдуть смертельну дозу наркотику. Усе мало відбутися, як бачите, за тією самою схемою, як і в історії, що її розповів майор Полґрейв. Дружина в стані депресії й намагається накласти на себе руки, але чоловік вчасно її рятує. Проте наступного разу вона домагається успіху. Атож, це та сама схема. Майор Полґрейв розповів мені про неї й дістав фотографію, але в ту мить підняв погляд і побачив…

— Над вашим правим плечем, — підказав їй містер Рейфаєл.

— Ні, — сказала міс Марпл, хитаючи головою. — Він не міг нічого побачити над моїм правим плечем.

— Що ви говорите? Ви ж мені сказали…

— Я сказала вам неправду. Цілковиту неправду. Я була неймовірно дурна. Мені тоді здалося, що майор Полґрейв дивиться над моїм правим плечем і щось там побачив. Але він не міг побачити там нічого, бо дивився він туди лівим оком, а його ліве око було скляне.

— Тепер я пригадую, у нього справді було скляне око, — сказав містер Рейфаєл. — Я зовсім про це забув — чи вважав, що так воно й має бути. Тож ви думаєте, він нічого не міг бачити?

— Звичайно, він міг бачити, — сказала міс Марпл. — Він міг непогано бачити, але тільки одним своїм оком. Те око, яким він міг бачити, було його правим оком. Тож ви тепер розумієте, він міг щось побачити не праворуч, а ліворуч від мене.

— Але чи був хтось ліворуч від вас?

— Так, — сказала міс Марпл. — Тім Кендел і його дружина сиділи недалеко. Сиділи за столом, який стояв біля куща китайської троянди. Вони там робили свої підрахунки. Отже, майор підняв погляд. Його ліве скляне око виблискувало над моїм плечем, але своїм другим, видющим оком він побачив чоловіка, що сидів біля куща китайської троянди. Й обличчя в нього було те саме, лише значно старше, що й на фотографії. І також біля куща китайської троянди. Тім Кендел чув історію, яку розповідав майор, і побачив, що майор упізнав його. Тому він мусив його вбити. Згодом йому довелося вбити й дівчину, Вікторію, бо вона бачила, як він поставив пляшечку з пігулками в кімнаті майора. Спочатку вона не звернула на це уваги, бо для Тіма Кендела було природно іноді заходити в бунгало своїх постояльців. Скажімо, він міг принести щось таке, що вони забули на своєму столі в ресторані. Але потім вона повернулася подумки до цього випадку й поставила йому кілька запитань, тому він мусив позбутися і її. Але то було звичайне собі вбивство, а не те, яке він давно планував. Бо ж у нього кваліфікація, він, бачте, вбивця дружин.

— Що за нісенітниця!.. — викрикнув Тім Кендел.

Потім пролунав ще один крик, дикий, сердитий крик.

Естер Волтерс раптом відскочила від містера Рейфаєла так, що він ледь не впав, перебігла через кімнату і вчепилася в Джексона.

— Відпустіть його, відпустіть! Це неправда! Жодного слова правди в цьому нема. Тіме, Тіме, коханий, це ж неправда. Я знаю, ти нікого не міг убити, ти не міг. То все жахлива дівка, з якою ти одружився. То все вона наговорила на тебе. Вони брешуть. Я тобі вірю. Я кохаю тебе, і я тобі вірю. Я ніколи не повірю жодному поганому слову про тебе. Я…

Тут Тім Кендел утратив самовладання.

— Ради бога, замовкни, клятуща суко, — сказав він. — Заткнися. Ти хочеш, щоб мене повісили? Заткнися, кажу тобі. Стули свою велику і бридку пельку.

— Бідолашне дурне створіння, — лагідно промовив містер Рейфаєл. — То он воно що відбувалося.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

МІС МАРПЛ ЗАСТОСОВУЄ УЯВУ

— То он воно що відбувалося з нею, — сказав містер Рейфаєл.

Він і міс Марпл сиділи вдвох і довірливо розмовляли.

— Виходить, у неї був роман із Тімом Кенделом, так?