Замах на бродягу - Жорж Сіменон
Так чи інакше, за кілька годин про це буде повідомлено в усіх газетах.
— Його задушили.
— В такому разі я відповім ще упевненіше, і ви знаєте чому… Вбивство Мацотті — це чиста робота. Коли б хлопці захотіли натомість ухекати Еміля, вони б зробили це у такий самий спосіб… Скільки ви вже силкуєтесь злапати когось із убивць Мацотті — і все марно. Тут вам не допоможуть ніякі ваші стукачі — бо це чиста робота. А от вбивство Еміля і взагалі вся ця історія з його трупом — це вже не чиста робота. Це казна-що. Ось усе, що я можу вам сказати.
— Дякую.
— Нема за що. Може, ще по скляночці?
Він уже нахилив пляшку.
— Іншого разу. На сьогодні досить.
— Іншого?.. Навіщо ви мене лякаєте? Я нічого не маю проти вас особисто, але прошу вас не вчащати до мене. В нашій роботі це небезпечно. Ходіть краще до моїх конкурентів…
— Скільки з нас?
— Вважайте, що була моя черга вас частувати. Я був у боргу перед інспектором. В Сюрте під час останнього допиту він пригощав мене бутербродами з пивом…
Якийсь час вони мовчки крокували вузькими горбатими вуличками, і Мегре вже підняв був руку, щоб зупинити таксі, але інспектор нагадав йому, що вони приїхали службовою машиною.
— Тоді вези мене додому, — буркнув комісар.
Сьогодні в нього не було жодного приводу уникати домашнього обіду.
Мегре досі не знав, з якого боку підступитися до цієї справи. Громило Джо лише підтвердив його ранкові міркування, і він не міг сумніватися у його щирості.
Еміль Буле справді був дилетант і до кінця залишався чужорідним тілом у гарячій атмосфері Монмартра.
І, що найцікавіше, його вбивцею був також дилетант.
— Що в тебе? — запитав він у Люка.
Тай відразу зрозумів комісара.
— В кварталі всі прозивають їх таліянками… Зі старої трохи сміються — вона надто перекручує французьку мову. Аду знають менше… Кажуть, вона рідко з'являється на вулиці і не інакше, як у супроводі свого шуряка… Вся родина любить добре попоїсти. М'ясник каже, що вони щодня забирають в нього стільки м'яса, що ним можна було б нагодувати десять чоловік… І найкращі шматки… Після обіду Марина звичайно прогулюється з дітьми на Антверпенському майдані… Одного везе в колясці, другого веде за руку…
— У них немає няньки?
— Ні, лише служниця… Вона приходить тричі на тиждень…
— Хто це? Де вона живе?
Люка зашарівся.
— Я дізнаюся про це пізніше…
— Що ти ще чув?
— Жінка торговця рибою сказала: «Цей добродій хитріший за самого чорта. Завжди собі на умі…»
Звичайно, вона мала на увазі Еміля.
— Цебто як?
— Каже, що він узяв старшу сестру, коли їй було вісімнадцять, а побачивши, як вона товстішає, привіз молодшу… «От згадаєте моє слово — погладшає молодша, то він привезе із Італії ще одну сестричку».
Мегре й сам про це думав. Йому було відомо немало випадків, коли жонатий чоловік заводив роман із своячкою.
— Розвідай детальніше про Аду… З'ясуй передусім, чи не було в неї якогось залицяльника…
— А як вам здається, патроне?
— Начебто ні, та краще перевірити… Розпитай також людей про Антоніо… Після обіду рушай на вулицю Понтьє…
— Гаразд.
Машина зупинилася перед будинком, де жив комісар, і, підвівши голову, він побачив у вікні свою дружину, яка привітно махнула йому рукою. Мегре відповів їй тим самим і ступив на сходи.
4
Метре саме обідав, коли задзвонив телефон. Він кивнув головою до жінки, щоб узяла трубку.
— Алло!.. Від кого?.. Так, удома, він обідає… Зараз передам…
Комісар запитально глянув на пані Мегре. Вигляд у нього був похмурий. Це Лекуен…
Він підвівся і, витираючи серветкою губи, попрямував до телефону. Вже кілька хвилин він думав саме про Лекуена, начальника служби охорони порядку і свого давнього товариша, якому він якраз збирався зробити візит. За кільканадцять років служби в карному розшуці Мегре встиг розгубити своїх монмартрських інформаторів, тоді як у Лекуена вони були завжди напохваті.
— Алло!.. Я слухаю… Ні, ні, все гаразд… Я саме хотів іти до тебе.
Начальник служби охорони порядку, років на. десять молодший за Мегре, жив майже поряд, на бульварі Вольтера. У його квартирі ні на мить не вщухав галас, бо в нього було шестеро чи семеро дітей.
— Ти, певно, його знаєш, — мовив Лекуен. — Він уже давно працює в мене інформатором… Щоправда, він не любить показуватися в Сюрте і, коли в нього є щось цікаве, приходить просто до мене… Думаю, що він може тобі згодитися… Май на увазі — він інколи любить прибрехнути, але загалом — це майстер своєї справи, на нього можна завжди звіритися.
— Хто ж це?
— Луї Бубе, на прізвисько Мікі, кликун із кабаре…
— Пришли його до мене.
— Що? Ти ладен прийняти його вдома?
Мегре нашвидку скінчив обід й уже взявся за каву, як задзвонив дзвоник на дверях. З повною чашкою в руках комісар пішов до вітальні.
Він уже кільканадцять років не бачив Бубе, але впізнав його відразу. А втім, тут не було нічого дивного — Мікі був досить незвичайний чолов'яга. «Цікаво, скільки йому вже років?» Комісар намагався підрахувати. Він лише починав свою службу в поліції, коли його гість уже працював посильним у якомусь готелі на Монмартрі.
Відтоді Бубе не виріс ані на корх. Ні зростом, ні навіть виглядом він майже не відрізнявся од тринадцятирічного підлітка. Він і досі був худий, лоповухий, з великим горбатим носом, що звисав над тонкими глузливо скривленими губами, немов зробленими